Юлія Лукова - Поезія душі. Збірка віршів

Стоїть матуся коло хати
зове додому вже мене,
люблю тебе я сильно-сильно
бо народила ти мене.
З дитинства ти мене ростила,
і дуже сильно ти любила
за це я дякую тобі,
і за життя, що дала ти мені.
Кожна дитина на землі
не може жити без матусі,
і будем ми її любить її завжди
тому що це наша рідна мати.

Душа моя наповнена сльозою
неначе дерево з осохшою корою
ніщо не зможе смить ось цю сльозу
лиш пам’ять про минувшу вже весну.
Дерева цвітом ніжно покривались
здавалося неначе в душу прокрадались,
і спів пташок щодня вчувався
від якого зранку прокидаюся
яка красива це пора
як шкода, що вона уже пройшла.

Не забудем рідну Україну
не забудем ми її степів:
її прапор, ніжну днину
шепіт рік і радісних лісів.
А ясні дні, а ясні ночі
їх не забудуть мої очі,
і кожен день і кожну ніч
я їх зустріну віч —на – віч.
І дикі коні серед степу
і мою гру у нашому вертепі,
а наш народ такий веселий
ти вічних сліз своїх не лий.
Ти будь весела завжди Україно
ми пам’ятати будемо завжди
слов’янів славна батьківщино,
і в наших ти серцях живи.

Зайдеш в кімнату серце мліє
нема нікого навкруги,
і лиш про те я мрію,
щоб залишатись навіки.
Сумний портрет
глядить на мене
неначе намальований Мольберт,
і завжди він страждатиме без мене.
Згадає серце мить прекрасну
ті довгі миті із життя
коли ми разом залишались,
і в серці грали ноти каяття.
Закрию очі серце мліє
нема нікого навкруги
лише портрет тієї діви
переді мною назавжди.

Коли тобі боляче терпи
коли тобі сумно приховай
коли тобі страшно біжи
ранком очі відкривай.
Тікай від світу, від людей,
і ген за край серед полей
побачиш вільних ти коней
і будеш зупиняти «Гей!»
Та не цурайся ти своєї долі,
але й не забувай своєї волі
і буде завжди все у тебе, як найкраще
не буде у житті ніякого нещастя.

Мені лише 15 стало
я ще ніхто у цьому світі,
я як краплина в океані,
я як маленьке пташеня на кам’янім причалі.
В свої 15 я пізнала
і щастя і кохання мед,
але тоді іще не знала
ні горя, ні турбот ні слова смерть.