Василий Симоненко - Тиша і грім

І
З глибин віків і гордо, й величаво
Встає легендами овіяне ім’я.
Минуле — сон, але сліпа змія
Не отруїла доблесті і слави.
То ж не орда завзята і кривава
Неждано появилася в степах,
Щоб у сплюндрованих і спалених містах
Шуміли оргії і варварські забави.
То встала Русь в кольчузі і шоломі,
Щоб їй стихія покорилась дика,
І вів її у далі невідомі
Син Перуна Олег-владика...
І Візантія снила крізь туман —
Підводив голову народжений титан.

II
Підводив голову народжений титан,
І йшли назустріч вічності і смерті
Нездолані, гарячі і уперті
Дружини непокірливих слов’ян.
Русь не дрімала, стомлена і млява,
Забившися ведмедем у барліг,
Бо відчували грек і печеніг
Відлуння кроків князя Святослава.
Цвіли хоругви руські на Дунаї,
І Доростол навіки записав,
Що мертвий воїн сорому не має.
І ворог знав, підступний і лукавий,
Що витязь тут не здобичі шукав,
І війни йшли не тільки ради слави.

ІІІ
І війни йшли не тільки ради слави,
Бо іншій все корилося меті —
Меч Святослава прокладав путі
Для мудрості ясної Ярослава.
Коли була Європа в забутті
Та істина у вогнищах палала,
Антична мудрість гордо оживала
В твоїм, о Русь, допитливім житті.
За ясні зорі і за тихі води
Ішли в бої сини твого народу
І гинули, слабіючи від ран.
Але тебе ця кров не зупиняла,
Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала
За кращу, світлу долю всіх слов’ян.
30.04.1956

Вже день здається сивим і безсилим,
І домліває в зарослях ріка...
Луги, луги, пропахлі сіном прілим,
Чи ви мене впізнали, земляка?
Я тут колись бродив між лепехою
І спочивать сідав на купині —
Тоді ви разом бавились зі мною,
Свою журбу повідали мені.
Чому ж тепер така сумна напруга,
Завмерла мова в тиші верховіть?
Та ви ие бійтесь — я вернувся другом,
Я зрозумію все — шуміть, шуміть...
11.07.1956

У степу не було нікого,
Тільки вітер та ми й ковила,
І мовчала струнка дорога,
Що, здавалося, в небо вела.

Та сміялося сонце в блакиті
Над безмежжям німим цілини.
В курені, що соломою криті,
Ми дівчатам несли кавуни.

І припала ж така година,
Дуже радісна й трохи сумна:
У Миколи були іменини,
А у нас не було вина.

Прокляли ми тоді дорогу,
Що вона подалась не туди —
Пнеться в небо, мабуть, до Бога,
А від нього вина не жди...

Гоготіло вночі багаття,
Танцювали зірки у вогні,
І дівчата в святешних платтях
Дарували Миколі пісні.

Чисту воду пили із бочки,
Брудершафти і тости були,
Пап солідних сини і дочки
Круг багаття тамтам вели.

І уже як першій зірниці
Усміхнулася жовта стерня,
Піднесли ми йому суниці,
Що збирали гуртом півдня.

Бо тоді у зелених суницях
Вся фантазія наша жила.
Бачив я: у Миколи в зіницях
Синім полум’ям радість цвіла.

І стояв він, як мак, рум’яний,
Бурмотів невиразно: «Бра...»
Був Микола від щастя п’яний,
Від хмільного людського добра.

14.10.1961

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинках ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

26-27.11.1957

Трави в’януть під млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Підпирають в степу небосхил.
А до них між балками та нивами
Вибігає закурений шлях,
Огинає химерними звивами
Жовті стерні на тихих полях.
Тут роботи нема обережному —
Де для нього тут межу найдеш?
Той господар в просторі безмежному,
Хто душею відрікся меж!

1961

І. Погода

Тремтіть небіжчика не змусиш від морозу,
Та й від жари він пітувать не стане,
Як не народить думку, хоч погану.
Муштрований убогий розум.
Він буде завжди вірити прогнозам.
На все життя складать наївні плани.
Вмивати морду заспану з-під крана —
Він побоїться поклонитись грозам.
Він, може, нишком буде навіть злитись.
Та побоїться, грішник, помилитись
І буде тихо та спокійно жить.
І тільки той, хто чхає на погоду.
Той, хто не служить череву в догоду.
Зуміє правді й розуму служить.
ІI. БЕЗ НАЗВИ
Комусь життя — забави та відради,
А світ закритий ширмою вікна,
Турбота в нього цілий вік одна —
Дістать дружині пудри та помади.
І він до всього шкірить зуби радо,
У все повірив і прийма сповна,
А думати тоді він тільки зна.
Коли відгадує кросворди та шаради.
Безпечний дурнику. Живи собі на втіху,
Не знай ні горя, ні страшного лиха
Думки носить у черепі тугому.
Мугич пісні гугняво під сопілку, їж досхочу, на свято пий горілку.
Але хоч жить не заважай нікому.