Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Це набагато краще, ніж давати собі новорічні обіцянки. Після цього ми розказуємо одна одній про те, що написали, або ж ні — якщо це щось особисте.

Ми намагаємося почати з кінцевого результату й запитуємо себе: «Ким я хочу бути за рік — коли відкрию цей лист?» І йдеться не про прибуток, статус чи кількість кілограмів на вагах, а про те, що справді має значення. На конверті напиши своє ім’я й дату, запечатай його, намалюй візерунки, а потім прикріпи до грудневої сторінки календаря або в такому місці, де чутимеш його шепіт.

Я кладу свій конверт у керамічну «чарівну» скриньку, яку мені подарувала подруга Вікі. Ця скринька стоїть у кімнаті, де я зазвичай медитую. Я молюся над цими картками, молюся за моїх подруг. А за рік те, що я написала, мене завжди дивує. Ось мої річні успіхи:

Безумовно любити життя. (Гаразд, я справді багато що в ньому любила.)

Пробачати все і всім. (Більшості людей.)

Віддавати себе на волю Божу. (Більшу частину днів.)

Позбутися страхів. (Більшості з них.)

Вимірювати свій успіх наприкінці кожного дня, запитуючи себе: «Ти любила сьогодні?» (Маю певний прогрес.)

Щотижня ходити в похід. (Не вийшло. Але моя подруга Міна сказала: «Якщо тобі не вдалося зробити це протягом року, можливо, ти цього й не потребуєш». У цьому щось є!)

Більше любити маму. (Є!)

Відмовитися від думки, що мене формує моя робота. (Є!)

Не дозволяти провині перетворитися на мотивацію. (Є!)

Припинити засуджувати інших. (Ой…)

Перечитавши цей довжелезний список, на наступний рік я написала на картці лише одне слово: «Вірити».

Я вірю, що вже відчуваю, як це працює.

Я відчуваю, як кажу «так» життю.

Якщо хочеш ходити по життю, як знак оклику в людській подобі, починай говорити життю «так».

Надто часто для того, щоб ми повністю поринули в життя, потрібна трагедія, результат аналізів чи промова. Не треба чекати наступного нового року, щоб отримати «чистий аркуш». Не треба чекати на позитивний результат медичного обстеження, щоб прийняти життя в усій його повноті.

Надто часто ми намагаємося покращити своє життя, кажучи «ні», відмовляючись від чогось надовго або назавжди. Обіцяємо кинути курити, лаятися, вживати алкоголь або переїдати.

Чом би не потренуватися говорити «так»?

Що б це означало — сказати «так»? Що ти вітаєш кожен день, розкриваючи йому обійми. А наприкінці кожного дня виходиш на вулицю під зірки або відчиняєш вікно і насолоджуєшся ніччю. Або ж нахиляєшся над дитиною чи чоловіком, який спить, і розчиняєшся в тиші, що панує довкола. Всотуючи цей спокій, прислухайся до того, про що просить тебе Бог, а потім скажи «так».

Покинути людину, яка тебе кривдить.

Лишитися з тим, хто тебе любить.

Пробачити того, хто завдав тобі найбільше болю.

Приймати себе такою, як ти є.

Створити те, що найбільше боїшся створити.

Задовольнятися тим, що маєш зараз.

Сподіватися, що найкраще попереду.

Сприймати життя не так серйозно.

Говорити «так» усьому: усім дивам, таємницям, невпевненості й радості, що їх може запропонувати тобі цей світ.

Якби ж то я мала… Якби ж то я могла… Якби ж то хтось інший зробив…

Так легко відчути, що ти не здатна нічого вдіяти з несправедливістю, катастрофами, хворобами та лихом. Навіть дрібні неприємності інших людей мене вражають і засмучують, бо відчуваю свою провину через те, що не можу їм допомогти.

Іноді так важко зрозуміти, з чого почати. Доводиться нагадувати собі: хоча мені й бракує сил, щоб змінити весь світ, я маю силу, яка здатна кардинально змінити все навколо мене. Просто треба іноді підключатися до цієї сили. А якщо її недостатньо, можна об’єднати її з силою інших людей — і тоді трапляються дивовижні речі.

Якось до нашої редакції зателефонувала жінка, яка попрохала знайти 100 волонтерок, щоб за одну годину зібрати 10 тисяч доларів для місцевої благодійної організації.

Що? Я завмерла на місці, почувши це.

Джоанна Фребс має трьох синів — їм 11, 15 і 18 років. Вона живе в Клівленді і працює у відділі з питань дотримання правових норм у банку. У неї немає часу на волонтерську діяльність. Та й не лише в неї. Сьогодні більше людей, аніж будь-коли, просто розриваються між родиною і роботою. Вони не мають можливості займатися волонтерством, як раніше. У них немає ані часу, ані вільного місця в календарі, вони не можуть навіть дві години на тиждень присвятити тому, щоб робити щось для церкви, школи або свого району.