Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Коли я про це дізналася, то відразу зателефонувала її чоловікові Біллу.

— Пам’ятаєте ту колонку, яку ви написали про великодні солодощі? — спитав він.

Я зібралася з духом. «О ні, — подумала я. — Невже саме вона підштовхнула її до кінця? Невже все було настільки погано?»

Білл розповів, як сидів біля ліжка дружини й читав їй мій матеріал.

— Вона сміялася без упину, — сказав він. — А пізніше того дня впала в кому і більше не прокидалась. Я хочу подякувати вам за ту колонку, адже саме завдяки їй ми востаннє сміялися разом.

То був подарунок від Джо Енн. Усвідомлювати, що, навіть маючи найгірший вигляд, можна бути для когось подарунком. Що навіть недостатні зусилля можуть глибоко проникати в душу якоїсь людини. Знати, що результати моєї праці — то не моя справа.

Я згадую Джо Енн щоразу, коли в мене виникає спокуса суворо засудити себе чи когось іншого. Як ми можемо знати, наскільки цінною є наша робота? Ми не маємо права оцінювати те, що пропонуємо світові. І все одно повинні пропонувати.

Може, ти ніколи не дізнаєшся про справжню цінність своїх зусиль. А може, поки що зарано про це говорити.

Усі гості принесли на дівочу передвесільну вечірку подарунки, але один із них привертав особливу увагу. Він був таким гарним, що наречена навіть відмовлялася його розпаковувати. Коробка була обгорнута сріблясто-білим папером і перев’язана золотою, зеленою й темно-червоною стрічками, а з центру звисало гроно винограду — його неможливо було відрізнити від справжнього! Ця коробка була схожа на прикрасу для святкового столу, а не на подарунок.

Усі ми охали й ахали, метушилися навколо неї, висловлюючи припущення про те, у якому магазині могли створити таку красу. З’ясувалося, що цей подарунок власноруч запакувала жінка, яка сиділа поряд зі мною. Я ніколи не забуду, що сказала Сенді Гортон, коли я похвалила її подарунок.

— Колись мені сказали, що всі ми робимо одне й те саме, — зауважила вона. — Та насправді важливим є те, як ми це робимо.

Я часто згадую ці слова, особливо коли знайомлюся з людьми, які перебувають, здавалося б, на абсолютно незначних і непомітних посадах, однак ставляться до роботи з такою пристрастю, що вона стає незвичайною. Кожен, хто хоча б раз у житті зазирнув до «Щасливої вбиральні Валері», ніколи не забуде те, як її власниця ставиться до своєї справи.

— Ласкаво просимо до вбиральні Валері! — гукає вона. Її девіз: «Не хвилюйся. Попісяй і стань щасливою!» («Don’t worry. Pee happy»).

Моя донька познайомилася з нею на зупинці в аеропорту міста Шарлотта, що в Північній Кароліні. Валері прибирає туалет — це її робота. Вона завжди усміхнена й невпинно щось наспівує.

— Ти моє сонечко, моє єдине сонечко, — співає вона кожній жінці, яка заходить до вбиральні.

— Місць вистачить усім. Тут немає черг і не треба чекати. Жодних черг, чекати не треба! — каже вона, пурхаючи вбиральнею та відчиняючи дверцята кабінок перед відвідувачками. — Якщо не отримуєш задоволення від роботи, краще туди не ходити. Це VIP-заклад! І дуже важливо отримати своє місце в «Щасливій вбиральні Валері». Адже тільки тут можна попісяти і стати щасливою!

І ця жінка цілісінький день прибирає громадську вбиральню. Вона могла б сприймати себе як людину на найнижчому кар’єрному щаблі. Натомість Валері піднімає настрій усім відвідувачкам, незалежно від того, яке місце ті займають у житті.

— Давай, давай, давай же просто зараз! — наспівує вона, плескаючи в долоні, обтягнуті гумовими рукавичками.

Неможливо не помітити те, яке задоволення ця жінка отримує від своєї роботи — роботи, яку можна без перебільшення назвати гидотною.

Є й інші люди, які виконують свою роботу так само натхненно. Колись я читала некролог медсестри, яка співала своїм пацієнтам. Вони це дуже цінували й завжди прохали, щоб до них прийшла саме «медсестра-співачка».

А ще є Роберт Макінтайр, який зустрічає пацієнтів і відвідувачів у клівлендській клініці. Його робота полягає в тому, щоб допомагати, видавати інвалідні візки чи показувати пацієнтам клініки з лікування раку або їхнім родичам, де вхід і вихід. Роберт робить усе це з особливим натхненням: він носить червоний піджак та циліндр і співає кожному з них.

Він ніколи не мріяв стати співаком. Одного разу вирішив долучитися до церковного хору, однак там не змогли втримати «брата Макінтайра». Він мав би бути тенором, але його голос мандрує в тому напрямку, який йому імпонує цієї миті.