Андрій Кокотюха - Повзе змія

— Не можна… — вираз обличчя Рожнова став таким, що Калиті мимоволі стало шкода хлопця і соромно за власноруч розставлену пастку. — Не треба так… Для чого… Це ж не я…

— Кажеш, не можна? А те, що ви робили з Микитенком, робити можна, нехай він сам, царство йому небесне, барига і хоч тричі вам не заплатив? Можна, питаю?

— Н-ні…

— Бачиш, а ви робили. За твоїм, між іншим, наказом.

— Я нічого не наказував! Це не я, не я!

— А хто? Домовик? Скляренко? Дорофеєв? Хто?!

— С-скляр…

— Значить, Скляр? Після всього, що ти тут щойно наговорив — усе ж таки Скляр? Можеш це написати, можеш дати офіційні свідчення? Ну, Рожнов?

Усе, крига скресла, Калита відчував це. Вже навіть особливо тиснути не треба. Ще трохи — і Ріг розвалиться до самісінької задниці. За приказкою, клин клином вибивають. А тут виходить — страх страхом. Навіть такий недалекий відморозок здатен зрозуміти, чим йому загрожує звинувачення в організації стійкої озброєної злочинної групи. Краще вже видати справжнього ватажка, бо після всього, що наговорено, пацани почнуть вішати на нього всіх собак, та ще й менти, собаки, постараються, вчепляться, їм же ватажок таки потрібен. Їм зробити так, щоб підозрюваний Рожнов признався не лише в організації банди, а й в убивстві Гонгадзе, раз плюнути. Приховувати ім'я ватажка змушує інстинкт самозбереження, це як двічі по два. Але щойно Калита довів Рогові — існує реальніша небезпека. Досвідченого бандюгу, навіть просто дорослу й грамотну людину навряд чи вдалося б так просто взяти на голий понт. Це опер теж враховував.

— Ну, то як, Рожнов? — повторив Калита. — Все ж таки Скляр?

— Н-не знаю…

— Треба знати, Ігоре Степановичу, інакше підеш зараз назад у камеру, а сюди я викличу Скляренка, дам йому прочитати…

— Даня! — розпачливо вигукнув Ріг, після чого нахилив голову, обхопив її руками й почав гойдатися з боку на бік. Бутафорію це дійство не нагадувало, очевидно, Рожнов, справді, перейнявся тим, що йому довелося назвати ім’я, котре всі вони так старанно, навіть до абсурдного старанно приховували.

— От бачиш, — тон Калити відразу пом’якшав. — Бачиш, нічого страшного немає. І все стало на свої місця, тепер ніхто тебе паровозом не пустить, — несподівано сорокарічному мужикові захотілося погладити хлопця по голомозій голові. Синові Степана Калити нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, він не міг пригадати, в який момент випустив його зі своєї уваги, коли і що саме прогледів. Ні, його син не пішов у кримінал, не подався в бізнес. Він уже три роки жив окремо, покинув інститут, серйозно зайнявся музикою, грав у рок-групі, був одним з організаторів акції проти міліцейського терору, і взагалі дуже соромився свого батька. «Ти — мент, — сказав він йому під час однієї з останніх коротких зустрічей. — І цим усе сказано. Мене й у школі ментеням дражнили». Про це він міг би й не нагадувати: Калиту-старшого неодноразово викликали в школу, син регулярно встрявав у бійки. Старші хлопці, та й однокласники, серед яких було багато дітей бізнесменів, не могли пробачити Калиті-молодшому, що його батько — майор міліції, причому не просто міліції, а шостого управління, бандитів ловить. — Давай, синок, не мовчи. Що там у нас за Даня? Поганяло чи ім’я?

— Ім’я… Богдан…

— Молодця, Ігоре Степановичу, молодця. Вас усіх цей Даня-Богдан під цугундер підвів, а ви його захищаєте. Боїтеся, мабуть. Боїтеся? — Ріг не піднімав голови. — Нема чого боятися, тут він вас не дістане. Тебе тепер, синку, охороняти будуть за особливою системою, — тут Калита брехав, спеціальної охорони до Рога ніхто приставляти не збирається, однак треба довести справу до кінця, нехай зовсім заспокоїться. — Хто такий Богдан, прізвище, де живе або де переховується? Чим швидше візьмемо його, тим усім легше буде.

— Не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Прізвища його не знаю. Даня — і все. Навіть прізвиська немає, ми до нього на ім’я зверталися.

— Не годиться так, Рожнов, — Калита підвівся з-за столу, підійшов до сидячого, навис над ним, подивився з висоти свого зросту, поклав руку на худеньку потилицю. — Ти дуже добре почав, я тобі майже повірив, у щирість твою, а ти, блін, знову мені тут старі пісні про головне співаєш. Прізвище Богдана.

— Не знаю…

— Прізвище, Рожнов!

— Не знаю!

— Добре, я запитаю в інших. Вони так само спочатку не знатимуть ніякого Дані. Але я твої свідчення їм покажу, ще й на словах дещо додам. Яке до тебе після того ставлення буде, знаєш? Прізвище Дані.