Андрій Кокотюха - Повзе змія

Коли вже сутінки стали зовсім густими, він знайшов для себе ідеальний сховок. У ванній кімнаті виявив невеличку сауну. Митися він не збирався, але всередині парної є полиця, де можна лежати, і, головне, світло можна вмикати, не боячись, що тебе помітять ззовні. Тут, у парній, втікач і розмістився. Було холодно. Опалення, напевне, існувало, та Баглаєві не хотілося ризикувати й валандатися з ним. Лежав просто так, одягнений і взутий. Лежав і накопичував злість, відчуваючи себе знову в камері. Так і заснув.

Ранок наступного дня не приніс нічого втішного. Баглай просто не уявляв, скільки він може сидіти на цій дачі. Адже рано чи пізно сюди хтось прийде. З другого боку, тікати немає куди. Ясна річ, ні до Львова, ні до іншого міста тепер він уже не поткнеться. У нього є трошки грошей і пістолет. Він за межами Києва і фактично вільний. Документи згоріли, козиряти ними надто ризиковано, та на крайняк піде. Ну то що? Весела перспектива: перед ним — велика дорога, в нього — заряджена зброя.

Довго так можна профілонити?

Але ж саме так ти колись починав. То, виходить, знову життя починається з нуля.

Знайшовши десь в одній з кімнат ручку та кілька чистих аркушів, Богдан Баглай примостився за столом, користуючись тим, що видно і не треба ховатися в парну, і заглибився в себе, час від часу щось записуючи, креслячи, знову записуючи. Так сплив ще один день, а під вечір, поки ще було видно, він почув, як до воріт будинку під'їхала машина.

А потім через вікно побачив, хто саме приїхав. Двоє ненависних йому людей. Журналісточка і мент. Мент і журналісточка.

Першим його поривом було зустріти їх біля вхідних дверей і відразу постріляти, не давши часу для подиву. Та чому ж не підготувати обом приємний сюрпризець… Вони люблять сюрпризи, ненависні люди. Вони тут будуть ховатися від нього, Богдана Баглая.

Ласкаво просимо.

Похваливши себе за те, що не надто порушив порядок у кімнатах, він прихопив із кухні пакет із рештками своєї їжі і, поки машина заїжджала у двір, шуснув до свого сховку, сподіваючись, що молодятам тепер не до парної. Навіть якщо до парної — ото здивуються. Ото помиються.

Ласкаво просимо.

На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна — баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок — просто царський.

Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся — з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.

— Оце шукаєш?

Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.

Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.

— Дивись, що ще покажу, — рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. — Нічого собі?

Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.

— А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?

Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.

— Прочитай, — тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. — Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.

Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:

Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця: