Роберт Гейзен - Історія Землі

Під час моїх геологічних експедицій до віддалених куточків Марокко мені не раз пропонували купити мішки з рядюги, набиті п’ятьма чи десятьма кілограмами каміння, начебто метеоритами, – «без посередників, прямісінько з пустелі, щойно на минулому тижні знайшли». Такі «угоди» виключно за готівку зазвичай укладаються десь у задній частині жовтувато-брунатних будинків із глинобитної цегли, далеко від пекучого пустельного сонця, у тьмяних брудних та безвіконних кімнатках, де майже неможливо побачити, що саме тобі пропонують. Одразу ж після обміну люб’язностями та традиційної філіжанки м’ятного чаю продавець викидає вміст мішка на килим. Дещо з цього – звичайне каміння. Баласт. Такий собі тест, чи ви знавець своєї справи. Знайдеться там і кілька найзвичайнісіньких видів хондриту розміром з оливку чи яйце, деякі мають гарну оплавлену кірку – результат стрімкого проходження крізь атмосферу. Початкова ціна є завжди надто високою. Якщо ви скажете, що ці метеорити не варті особливої уваги, через секунду може з’явитися менший мішечок, де ви, можливо, побачите залізний метеорит або ж навіть щось більш екзотичне.

Пригадую одну угоду, яку намагався укласти наш гід Абдулла десь на узбіччі запиленої дороги в декількох кілометрах на схід від міста Скура. Продавець, його неблизький знайомий сумнівної репутації, зателефонував на мобільний і вимагав конфіденційності. «Напевно це з Марса, – сказав він Абдуллі. – Дев’ятсот грамів. Лише за двадцять тисяч дирхамів». Близько 2400 доларів – якби він був справжнім, якби його можна було б приєднати до пари дюжини метеоритів, що прилетіли з Марса, – це справді була б вигідна покупка. Вони назначили час та місце. Дві машини без особливих ознак загальмували одна біля одної; ми втрьох встали у вузьке коло. Предмет нашої угоди з любов’ю витягнули з оксамитового мішечка. Однак він скидався на звичайний камінь (як і всі марсіанські метеорити). Ціна впала до п’ятнадцяти тисяч дирхамів. Далі до дванадцяти тисяч. Проте тут не можна було бути певним, тож ми розійшлись. Пізніше Абдулла признався мені, що його тоді долала спокуса придбати той метеорит. Але ж завжди можна знайти ще. Краще не бути дуже жадібним, коли випадає великий куш; брешуть усі, а укладену угоду важко розірвати.

Екваторіальні пустелі, так само, як Антарктида, містять усі види метеоритів, надаючи чудові підказки щодо характеру новонародженої Сонячної системи і, отже, походження нашої планети. Сумно, але на відміну від метеоритів з Антарктиди, більшість цих зразків ніколи не потраплять до музейних колекцій із щонайменше двох причин. Найперше, дуже конкурентоспроможна спільнота колекціонерів-любителів (розохочених деякими багатими цінителями, а також легкодоступністю сахарських знахідок) дедалі ширшає. Будь-що рідкісне продається швидко і за великі гроші. Деякі із цих зразків, безсумнівно, зрештою опиняться в музеях як благодійні пожертви, але більшість із них вже втратить наукову цінність первісної знахідки, через те що не отримує належного догляду, – зразки забруднюються від доторків голих рук, частого використання тканинних мішечків та повсюдного посліду верблюдів. Так само гнітить відсутність документації щодо того, коли і де саме знайшли ці метеорити. Усі торговці скажуть вам: «У Марокко», – що зазвичай є брехнею, бо значна частина Сахари на сході належить Алжиру та Лівії – країнам, із яких сьогодні заборонено вивозити метеоритні зразки. Тож без ретельної документації більшість музеїв просто не прийме метеорити «із Марокко» чи «з Північної Америки».

У ворожих та посушливих місцинах Сахари або ж на льодовиковому щиті Антарктиди будь-який камінь кидається в очі як чужорідний об’єкт, що впав із неба. Настільки чисті зразки популяції метеоритів дають науковцям чудову змогу скласти уявлення про початкові стадії Сонячної системи, коли виникла Земля. Майже дев’ять десятих усіх знахідок складають хондрити; залишок становлять різноманітні ахондрити, що належать до ери, що тривала декілька мільйонів років. У цей період молода Сонячна система була буремною туманністю, хондрити об’єднувалися у все більші тіла: спочатку розміром з кулак, потім – з автомобіль, а згодом – з маленьке містечко. Мільярди таких об’єктів діаметром приблизно в декілька кілометрів змагалися за простір у вузькому кільці навколо новонародженого Сонця.

Усе більшими і більшими ставали вони, досягаючи спочатку розмірів штату Род-Айленд, потім Огайо, Техасу, Аляски. Коли тисячі таких планетезималей подолали цей хаотичний процес прирощення, вони урізноманітнились у новий спосіб. Відбувалося об’єднання двох тіл, розміром до 80 км у діаметрі або більше. Гравітаційна потенційна енергія, що виділялася при цьому, за інтенсивністю була близька до ядерної енергії при швидкому розпаді радіоактивних елементів, як-от гафній чи плутоній. Мінерали, з яких складалися ці планетезималі, зазнавали трансформацій під впливом тепла, їхні внутрішні частини повністю розплавлювалися, і в процесі розподілу утворилися характерні зони скупчення мінералів, які за структурою нагадували будову яйця: щільне ядро, багате на метал (аналогічне яєчному жовтку), мантія із силікату магнію (яєчний білок), та тонка крихка кора (шкаралупа). Найбільші планетезималі зазнали змін під дією внутрішнього тепла, взаємодії з водою та постійних зіткнень у перенаселеному сонячному просторі. У результаті такого динамічного процесу формування планет виникло, ймовірно, триста різних видів мінералів. Ці триста мінералів є сировиною для утворення будь-якої скелястої планети, і всі вони досі наявні в різних метеоритах, що падають на Землю.