Іван Дрогомирецький - В`язнем під трьома режимами.

Вікна з нашої камери виходили на північ, на тюремне подвір’я. Цілими ночами було чути, як гули мотори, щоб заглушити постріли. І так кожну жахливу ніч мого перебування у в`язниці. Вдень судили, вночі — стріляли. Багато тих, кого викликали на допити, більше не поверталися. Наступного дня забрали в камері стіл, лавки і ліжка. За пару годин заганяють до камери кільканадцять людей. Були між ними військові старшини, високі урядовці. Всі — поляки. Пізніше привели двох українців: один — уже старший, а другий молодий.

Старшого арештували за те, що радив сусідові не йти голосувати. А він доніс. Селянин у великій розпуці. Два роки, як повернувся з Америки. Там понад двадцять літ тяжко працював, заробив трохи грошей, купив трохи землі, збудував хату, думав, що буде господарювати на рідній землі. А тут тюрма. За що?

Другий українець, молодий ще чоловік з Калуша на прізвище Гринчук, арештований за те, що, будучи членом комуністичної партії Західної України, був арештований польською поліцією і видав товаришів.

По обіді викликали поліцая. За якусь годину поліцай вертається заплаканий. Товариші питають: «Франек, цо єст?» «Кара смерці», — відповідає поліцай. Його засудили до розстрілу, бо одна жидівка свідчила, що він розганяв робітничі збори. Сказали йому, що має право просити в Сталіна помилування, дали йому папір і олівець. За декілька хвилин на коридорі під охороною сторожа написав просьбу до Сталіна і чекає — може, помилують. Але такі просьби йшли відразу у смітник. Наступного вечора бідолаху викликали, і більше ми його не бачили.

Того вечора і мене викликали на допит. Прикордонник (тюрму охороняли прикордонники) завів мене до кімнати, де за столом сидів енкаведист, старший лейтенант. Питає: как фамілія, імя і по батькові? Далі питав: скільки батько має гектарів землі, скільки коней, чи були в батька наймити. Мовляв, треба говорити правду, інакше буде гірше для мене. Вони і так усе взнають. Я розказав правду.

«Так Ваш отець — середняк, а середняк — наш. Єсли ти будеш наш — получиш хорошую роботу, тисячу рублей в місяць, но если окажешся врагом, солнце греть тебя не будєт». — «Чого я мав би бути ворогом? Я щасливий, що житиму в радянській Україні». — «Ну да єто хорошо. Тепер ти розкажи, що делал й с ким имел связь. Кто бил твоїм руководителем?» Я йому пояснюю, що до ОУН не належав. «Как же «не належав»? За что бил осужден польським судом? Ми знаєм, что ти бил руководітель националистической партиї». «То неправда», — відповідаю. «Как же неправда? Даром на шесть лет в тюрму не саджають». «Мене судили за поширення листівок проти польської мови в школі». «Значить, распространял листовки». «Так», — кажу.

І тут слідчого кудись покликали. Так закінчився перший допит. Конвой мене завів до камери, де вже було стільки людей, що пройти було неможливо. Всі лежали на підлозі в одязі, ніхто не роздягався. Цілу ніч світилося ясне світло.

Наступного дня знову викликають двох поліцаїв і знову та сама історія: смертна кара, клопотання про помилування...

Ввечері покликали на допит того українця, що приїхав з Америки (прізвище не пам’ятаю). П’ять днів його не було. На шостий — приходить напівживий. Розповів, що був у глибокому підвалі, в темній камері. Закрили його до такої «скрині», що можна було тільки стояти, сісти неможливо. П’ять діб там простояв на ногах, їсти давали раз на два дні шматок хліба і чисту воду. Чоловік був у страшному розпачі.

Щодня викликали когось на суд, на очні ставки зі свідками, викликали і стукачів. Постійно приводили все нових людей з волі. Багато було поляків, тих, що намагалися перейти границю до Румунії. В Станіславі їх арештували і посадили до тюрми. Одного дня привели дев’ять молодих хлопців із Закарпаття. Вони розповідали, коли Червона армія визволила Західну Україну, то на Закарпатті ходили комуністичні аґенти і намовляли молодих хлопців переходити до Західної України. Там дадуть по п’ятнадцять гектарів землі, по дві корови, і вони будуть господарями. Були такі, що повірили і пішли. Щойно перейшли кордон, відразу були арештовані. Тримали їх у Сколому в бараках, а звідти приводили групами до тюрми в Станіславі. Тут їх перевірили, чи хтось з них не був у січовиках. Наступного дня привели ще одного в’язня. Він говорив, що сам із Закарпаття, був січовиком, називається Федорович. Я відразу зорієнтувався, що то провокатор і попередив хлопців, щоб уважали. Це можна було зрозуміти з його мови і поведінки. Закарпатця відразу пізнаєте по вимові букви «л», де б він не був.