Гнат Хоткевич - Камінна душа

— Як же ж то гарно, як же ж то мило! — і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, праз-ник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер — увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна — празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лудіню сяйливім і здалеку ще кричить: «Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!..»

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом ле-ди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітане, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. їде! їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:

— Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..

Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:

Ой напий си, бідашечко,

До мене горівки, —

Ти не маєш чоловіка,

Я не маю жінки!

А з-за хати, десь з-під оборога, задирикувато відкликається дівочий голос:

Ци я тобі не казала,

Не казали й люде,

Шо з нашого ба й коханя Та нічо не буде?

А легінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи...

От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!

З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, — а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому — як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май — востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму — перебувають, літом — набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота — тож чолом Юрієві!

І маржинка святкує. Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, а нею — все. Заможність рахується на голови скота або на сіна. Про ґазду кажуть, що він «у двадцятеро сін стоїт» — і це вже повна міра заможності. Зустрівшися, гуцул, по привітанню, питає: «Єк маржинка?» Жебрак простибіг проговорює: «За ваше здоров’є та й за маржинчи-не здоров’є». Півзими жиє відлюдно гуцул у зимарці — бо так на маржину ліпше; півліта жиє відлюдно гуцул у полонині — бо так на маржину ліпше. Тисяча приміт, тисяча за-говорів, чарів, примівок — все то для маржини, ради неї. Як хто хоче допечи кому, то заклинає на маржину; як хто хоче приємність кому сказати — бажає добра маржині: «Аби кож-да вам чинила по двоє, корови та вівці велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си...»

І Юрій, цей поворотний, приворотний празник — весь у ворожінню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.

А в Юрійове надвечір’є, лиш запало так май трішки у ніч, гори в сутінь повилися, долини поглибшали і Черемош почорнів — дивний малюнок забачила Маруся.

Саме всі в плебанії сіли вечеряти. О. Василь оповідав щось нудне й нецікаве, як нараз Маруся, несподівано глянувши у вікно, закричала:

— Пожежа десь! Горить!

І так переразливо скрикнула, що всі посхоплювалися з місця. Підбігли до вікна.

Дійсно — по тім боці Черемоша, у Задурєків, горіло. Пишне зарево червоно-золотим півколом здіймалося угору і кидало криком у темні небеса.

— Пху, як же ти мене налякала, — говорила стара їмость. — Та яка ж то пожежа? То Юрія завтра.

— То що?

— Та палять гуцули ватри глогові — від того маржині, кажуть, добре.