Джін Шарп: Від диктатури до демократії

Джін Шарп

6 жовтня 1993 року

Інститут ім. Альберта Ейнштейна

427 Newbury Street

Boston, Massachusetts 02115-1801

USA

За останні роки різноманітні диктаторські режими, міжнародні та внутрішні за своєю природою, були повалені чи ослаблені за допомогою організованого руху громадської непокори. Деякі з них вважалися добре захищеними і невразливими, однак виявилися неспроможними встояти під тиском злагоджених дій політичного, економічного та соціального народного спротиву.

Починаючи з 1980 року, шляхом переважно ненасильницького народного спротиву були повалені диктатури в Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині та Словенії, Мадагаскарі, Малі, Болівії і Філіппінах. Ненасильницький рух опору сприяв демократизації режимів у Непалі, Замбії, Південній Кореї, Чилі, Аргентині, Гаїті, Бразилії, Уругваї, Малаві, Таїланді, Болгарії, Угорщині, Заїрі, Нігерії, в різних частинах колишнього Радянського Союзу (відігравши також визначальну роль у тому, що спроба жорсткого державного перевороту у серпні 1991 року зазнала невдачі).

За останні роки масовий політичний спротив [1] Термін уперше вжив в аналогічному контексті Роберт Хелві. «Політичний спротив» — це ненасильницька боротьба (протест, втручання або відмова від співпраці), яка ведеться демонстративно, відверто й активно для досягнення політичних цілей. Термін виник у відповідь на плутанину і неправильне трактування понять, що призводили до ототожнення ненасильницької боротьби з пацифізмом та моральною чи релігійною терпимістю. «Спротив» означає зважений виклик органам влади через непокору, що виключає будь-яке підпорядкування. «Політичний спротив» окреслює середовище, в якому відбуваються певні дії (політичне середовище), а також його мету (політична влада). Переважно термін вживається для позначення відповідних дій населення, спрямованих на те, щоб перейняти контроль над урядовими інституціями шляхом безперервного тиску на їхні джерела влади та зваженого застосування стратегічного планування і необхідних для цього операцій. У цій публікації терміни «політичний спротив», «ненасильницький опір» та «ненасильницька боротьба» вживатимуться почергово, хоча два останні стосуються боротьби з ширшим колом цілей (соціальних, економічних, психологічних тощо). також спостерігався в Китаї, Бірмі й Тибеті. І хоча події в цих країнах не призвели до повалення диктатури чи окупаційної влади, вони допомогли викрити перед світовою спільнотою брутальну сутність цих регресивних режимів, а також збагатили народи світу цінним досвідом подібної форми боротьби.

Повалення диктатур у країнах, про які йшлося вище, звісно, не вирішило всіх проблем цих суспільств: бідність, злочинність, надмірна бюрократизація та погіршення стану навколишнього середовища часто залишаються у спадок від жорстоких режимів. І хоча падіння цих диктатур не зменшило страждання жертв утисків, воно відкрило шлях до відродження суспільств, які б ґрунтувалися на політичній демократії, особистих свободах та соціальній справедливості

Останнім часом [2] Freedom House, Freedom in the World 2003: An Annual Survey of Political Rights and Civil Liberties (Lanham, Maryland: Rowman & Littlefield Publishers, Inc, 2003), p. 9. See pp. 692–696 for a description of Freedom House’s categories of «Free,» «Partly Free,» and «Not Free». Там само. С. 8. у світі й справді спостерігається тенденція до значної демократизації і свободи. За даними громадської організації «Дім Свободи» (Freedom House), яка проводить щорічні міжнародні опитування про стан дотримання політичних і громадянських прав та свобод, за двадцять років (1983–2003) країн, які визнають себе «вільними», стало значно більше:

Однак таку позитивну тенденцію затьмарює наявність значної кількості народів, які все ще живуть в умовах тиранії. Станом на середину 2002 року 35 % з 6,2-мільярдного населення світу проживає в країнах та на територіях, класифікованих як «не вільні», і це здебільшого ті країни, в яких жорстко обмежуються політичні права та громадянські свободи. У 48 країнах та на 8 територіях, що були визначені як «не вільні», влада належить військовим диктатурам (наприклад, у Бірмі та Судані), традиційним репресивним монархіям (Саудівська Аравія, Бутан), домінуючим політичним партіям (Китай, Північна Корея), іноземним окупантам (Тибет і Західна Сахара) або ж вони перебувають на перехідному етапі.