Володимир В’ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Загалом, уявлення про варіанти продовження боротьби розділили український визвольний рух на дві течії: легально-опозиційну й підпільно-революційну. Друга Річ Посполита, на відміну від СРСР, залишала для українців можливості політичної репрезентації, активної громадської та національно-культурної роботи. Рівень можливостей то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був достатнім.

Наявність чи відсутність шляхів самореалізації та перспектив значною мірою визначали домінування в українському національному русі чи то легального крила, представленого цілим спектром політичних партій (станом на 1930-ті найпотужнішим стало Українське національно-демократичне об’єднання — УНДО), чи то підпільного революційного руху (Української військової організації, згодом — Організації українських націоналістів), а також деяких радикальних лівих сил (зокрема, зорієнтованої на СРСР Комуністичної партії Західної України). При цьому слід зауважити: попри конкуренцію й суперництво, легальні та підпільні націоналістичні сили часто співпрацювали. Революційне підпілля давало можливість легальній опозиції формувати більш жорсткі вимоги до польської влади, покликаючись на можливість радикальних дій у разі їх незадоволення. З іншого боку, легальні українські політики часто сприяли поширенню інформації про діяльність УВО та ОУН у світі, аби актуалізувати українське питання на міжнародному рівні. Так було, наприклад, після проведеної польським урядом пацифікації 1930 р.

Зупинімо увагу на правому революційному крилі українського національного руху, оскільки саме його представники будуть основними суб’єктами головної теми цієї книги — польсько-української війни 1942―1947 рр. Завданням УВО—ОУН було здійснення національної революції в загальнонаціональних масштабах. Визволення мислилося як результат завзятої боротьби українців, які населяли не лише Західну Україну, окуповану поляками, а й терени УРСР. Західну Україну розглядали лише як можливий трамплін для розвитку визвольного руху, основ­ну базу якого мала становити решта українських земель. У 1920-ті в кадровому складі українського підпілля були здебільшого ветерани українських армій. Вони не бажали визнати поразки у війні з Польщею й вирішили продовжувати її вже не відвертою фронтовою, а підпільною боротьбою. Згодом до протистояння дедалі більше долучалося молоді.

Загальні засади зовнішньої політики націоналістичного руху ― одного з найважливіших чинників формування польсько-українських стосунків 1920―1940-х рр. ― були сформульовані вже на першому установчому Конгресі ОУН у Відні 1929 р. У зверненні Конгресу українських націоналістів читаємо: «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і, керуючись інтересами Нації, відкидає орієнтації на історичних ворогів України». Польщу як окупаційну державу вважали одним із ворогів українського народу та його устремлінь до свободи. Зважаючи на специфіку розвитку визвольного руху, який охопив саме західноукраїнські землі, вістря боротьби протягом 1920―1930-х рр. було спрямоване й проти цієї держави. Але слід зазначити, що Польщу ніколи не вважали ворогом номер один. З цього приводу голова Проводу українських націоналістів Євген Коновалець писав: «Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту. /.../ Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар».

Виступи ОУН проти Польщі були передусім виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції спрямовували проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. У спеціальній листівці Крайової екзекутиви ОУН 1931 р. наголошувалося: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі ― проти устремлінь ворожої нам польської нації поневолити не свої українські землі». Ніде не вказано, що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська. Чітко зазначалося, що боротьба йде за українські землі й не зачіпає польських теренів.