Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Підтверджував висновки Ірини і ротний командир — дорослий і бувалий військовий. У його голосі відчувалися нотки захоплення й поваги до своїх бійців. Навіть військовому з досвідом було важко зрозуміти, чим керувалися ці молоді хлопці, вибираючи війну замість мирного і спокійного життя. Молоді, красиві, здорові, успішні чоловіки свідомо робили крок у небезпеку і кожного дня здійснювали героїчні вчинки. Солдати ризикували життям, кидалися під кулі, рятуючи побратимів, виконували складні операції і у свої двадцять років вже встигли побачити смерть. Біль, смерть, поранення і каліцтво не спиняли їх, а робили ще сильнішими. Командир не стомлювався повторювати, що головна цінність армії — це люди та їх життя.

«Хлопці, біжіть, я прикрию!»

«Вітя, відкрий очі. Що ж ми мамі твоїй скажемо?»

Схилилася над пораненим медсестричка.

«Я інтернатівський. Моя мама — Україна. Скажете, що любив її дуже».

Пішов дощ. То мати-Україна плакала за своїм сином, який у двадцять один рік злетів на небо. Своїм життям Вік­тор урятував сімох побратимів. Такі історії навічно карбуються у пам’яті.

Погані новини завжди приходять невчасно, застають зненацька. Та хіба можна підготуватися до смерті?

«Нещодавно бачилися... Годзіла... не про те говорили, не про те... А тепер тебе вже більше немає. 120-міліметрова міна. Світла пам’ять тобі! Не шкодуйте для близьких, друзів теплих слів, обіймів і просто для людей. Завтра може не настати, завтра вже може нікому буде сказати добрі слова та нікого обійняти...» — розповідає Ірина.

Кілька хвилин вона просто плакала у слухавку, не могла говорити і стриматися. Її колега-журналіст мовчав, не знаходячи слів. Ніколи не бачив Ірину слабкою, але не цього разу. Зазвичай, у такі моменти жінка ціпеніла, не могла стримати сліз. Але плакала відкрито, ховала очі за великими темними окулярами. Ірина не звикла плакати вголос, бо ще з дитинства навчилася бути сильною, дорослою і стриманою. Але все частіше і частіше вона бачила і чула те, що не варто було б. Найжахливіше — це відчуття, коли рвалися снаряди. Неможливо було розрахувати, куди вони потраплять. У смерті не існує заданої траєкторії.

Ірина не має права показувати свої почуття. В ефірі потрібен черговий сюжет — досконалий та ідеальний. У мирному Києві чекають на результат, який кожного разу має перевищувати попередній випуск. Ірина, як головна у групі, має бути зібраною, стриманою і спокійною, незважаючи ні на що. Красива жінка і професійний журналіст повинна бути навіть занадто суворою і жорсткою, коли справа йде про безпеку. На війні немає часу обговорювати накази, їх можна лише виконувати. А це не всі розуміли.

Так, новий оператор не міг підпорядковуватися жінці, яка говорила з ним командирським тоном і забороняла справляти нужду на траві. Не було часу пояснювати, що людину могло просто розірвати на шматки, адже поля заміновані. Не було часу пояснювати свій жорсткий тон. Бо лише кілька хвилин тому отримала звістку, що побратимам довелося збирати у мішки рештки молодих солдатів, із якими ще вранці пили каву. Не було часу пояснювати, що телефонний зв’язок поганий і через це доводилося по­вторювати одну фразу по кілька разів, а співрозмовника це дуже дратувало.

За роки праці в АТО у свою спину тендітна Ірина почула багато образливих слів, від яких кожна жінка заплакала б. Чула ці слова Ірина і від місцевих жителів, і від «нової влади», і від українських солдатів, і навіть від колег. Спинялося дихання, коли колега-журналіст критикував не лише війну, а й воєнний податок на армію, яка забезпечувала йому мирне життя. А ще боліло, коли жінку-журналіста вважали недоречною на війні, наголошуючи на тому, що жінка — мирне створіння, головне завдання якої народжувати дітей. Із цим було важко не погодитися, адже материнство — це жіноча справа. Але чоловікам робити дітей, а жінкам їх народжувати. Тож не обійтися одному без одного. А якщо справжній чоловік на війні, то і справжня жінка теж поруч. Чоловікам не обійтися без жінок, ким би вони не були на війні — лікарями, кухарками, журналістами чи бойовими одиницями. Єдина війна і єдина країна. А значить — і єдина перемога.

Бувало, що журналісти приїздили не у «правильний час». Ніщо не ранить так сильно, як слово, яке буває гострішим за найтонше лезо і влучає глибше, ніж куля. Жодні бронежилет каска не можуть захистити від слова, сила якого неймовірна. Чуючи образу, яка била кулеметною чергою, Ірина не відступала, не відводила погляд, не ухилялася, тримала кожен удар гідно. А ще жаліла кожного, від кого отримувала влучні й болючі атаки. Очікування, терпіння, переконання — це єдина зброя, яку може використовувати Ірина.