Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

Час минав для мене досить насичено, ніби все готувалося до чогось значного. Варіантів не багато: або пан, або пропав. Я ж не раз був обманутий у в’язниці, неодноразово інформація щодо мене перекручувалась і подавалася пропагандою Російської Федерації у спотвореному варіанті, тому неможливо було дивитися на все, що відбувається, не критично. У камері не вдавалося нудьгувати, бо кожного дня кудись викликали, що насправді досить виснажувало, тому що ніколи не знав, до кого і куди ведуть. Нерви були на межі. Я неймовірно побоювався, що в чергове виведення мене супроводжуватимуть до кабінетів Федеральної служби безпеки, де можу зустрітися з катами, які доводили мене до смерті під час затримання у Криму. Я побоювався, що все почнеться знову, тому морально готувався до цього. Мою душу їм було вже не зламати, а від тіла мало що залишилося.

В одному з таких виведень звичний маршрут змінився, і кабінет, до якого мене було заведено, навіть приблизно не нагадував того, що я бачив раніше. Це була вершина пафосу, помпезності й розкоші, від якої я навіть трохи зніяковів. Зрозуміло, куди витрачаються податки росіян.

Переді мною сидів полковник — тимчасово виконуючий обов’язки начальника слідчого ізолятора, він мав напружений вигляд і, в основному, не дивився в мій бік. Я чекав серйозної розмови, від якої, можливо, залежало все моє майбутнє. Полковник запропонував мені сісти, і тільки тут я помітив іще одного присутнього. Чоловік у сірому костюмі стояв у кутку і дивився у вікно, тримаючи руки за спиною. Повернувшись, немолодий чоловік почав розглядати моє хворобливе малоприємне обличчя, а потім, трохи наморщивши лоба, пере­йшов до справи. Повторювалася вже затерта до дірок за останні тижні розмова про те, що для мене єдиний шлях на волю — це отримати помилування, ніяких інших способів для передачі мене Україні немає і не буде. Чоловік у костюмі говорив досить специфічно, неприємно, немов утовкмачував малюкові елементарне. Ми відразу пішли на конфронтацію. Тюремний протестний жаргон проти поставленого державного завдання. Усвідомивши, що я не налаштований на розмову і не готовий будь-яким шляхом видряпувати волю, запитав: «Ти розумієш, із ким говориш? Ти не розумієш, які люди тут задіяні? Ти навіть не уявляєш, що з тобою буде, якщо відмовишся!» Це був заступник начальника Федеральної служби виконання покарання Російської Федерації. Наближений чоловік до диктатора Росії. Він усе питав, чого я так боюсь, а в голові крутилось іронічне: «Дійсно, чого ж?» Згадувалося лише те, як мене катували, як знущались у слідчому ізоляторі, у виправній колонії, як змушували стати громадянином ненависної мені країни.

«Ти — громадянин України. У нас в Україні є свої люди, і нам треба їх повернути, досить тебе тут годувати за рахунок Росії. А те, що хтось сказав, що ти громадянин Росії, — це несусвітня дурість, тому що нам такі громадяни, як ти, і на згадку не потрібні, а за слова когось там ми не відповідаємо», — переконував мене ФСВПовець. Насправді, вони ні за які слова не відповідають, і я цього не забував ні на мить.

У якийсь момент вмовляння перейшли на відвертий примус, що підкріплюється розповідями про ймовірний майбутній розвиток ситуації в разі відмови, який має стати досить-­таки сумним. Звичайно ж, одночасно я замислювався про серйозність і реальність усього, що відбувалося. Безперечна очевидність залученості великих людей породила в мені зерно сумніву і подарувала паросток надії на звільнення. Мені дійсно було над чим подумати. Для цього я зажадав дзвінок адвокатові, як правдивий привід закінчити розмову і залишити помпезний кабінет.

Не встиг повернутися до камери, як вертухаї наказали збиратися на дзвінок. Мені надали можливість зателефонувати захисникові, і це, напевно, стало вирішальною подією. У нервовому поспіху, в розмові, що її прослуховували та записували співробітники ФСБ, я описував ситуацію, практично зриваючись на крик. Я терміново потребував відповіді, потрібного слова, поради. Мій адвокат відповів просто і щиро: «Ти не Надія Савченко і не Олег Сєнцов. У тебе був складний шлях із не менш складними обставинами. Зараз ти визначився, хто ти є для себе насправді. Потрібно зрозуміти, що тебе міжнародна громадськість не захистить. Я можу тільки порадити тобі підписати прохання на помилування. Ти нічого не втратиш, крім спроби, а з цього ми побачимо, чи можна довіряти Російській Федерації в цих питаннях, чи ні. Якщо ж усе вийде, то й в інших теж з’явиться шанс. Більше не можу тобі нічого сказати, більшого я і не знаю».