Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

«Континентальні» українці, в яких з електрикою все гаразд, очікують іншого «свята» — обіцяного Європою початку дії безвізового режиму з Європейським Союзом. Українська влада заявила, що цей режим має запрацювати до літа 2016 року. Шкода, що ні українська влада, ні керівництво Європейського Союзу не заявили, коли можна очікувати повного припинення військових дій в Донбасі. Там «режим очікування» миру може затягнутися на весь 2016-й рік.

Геннадій Афанасьєв «Піднятися після падіння»

[Російська тюрма] ПОБАЧЕННЯ

Цього дня чекає кожен арештант із трепетом і нетерпінням. Довгоочікувана радісна мить через захват настання здається нереальною та сюрреалістичною. Казкова подія, можлива тільки раз на рік. Побачення.

Це зустріч віч-на-віч із найближчими. Рідкісний шанс обі­йняти й поцілувати їх, відчути тепло та ласку. Але побачення дозволено далеко не з усіма, і є на те чітко обмежений список тих, кого може бути допущено до засудженого. Найчастіше — це родичі першої лінії та особи, які перебувають у спільному шлюбі.

У мене залишилася тільки моя люба мама, і я чекав її понад усе на світі. Зустріч із нею я не проміняв би ні на що у світі, адже для засуджених, які утримуються в бараку із суворими умовами відбування покарання, таке право дозволено лише один раз на рік, у той час як усім іншим арештантам — кожні три-чотири місяці. Відірваний від родини, я нудьгував і згадував про щасливі секунди, шкодував про згаяні моменти власного життя. І ось нарешті настав час, коли з’явилася можливість полегшити душу і сказати все накопичене, недомовлене.

Своє побачення я спланував якраз після власного дня народження. Але не так просто було здійснити все початково задумане. Тюремна адміністрація заявила, що всі кімнати для таких зустрічей вже розплановано й заброньовано на весь найближчий рік. Єдиний вихід, на їхню думку, — «посидіти трохи і почекати».

Але мені пощастило, адже на моєму боці перебувала величезна група підтримки. Кожному ув’язненому, який щойно прибув до колонії для відбування покарання, належить позачергове право на побачення з родичами, яким я так і не встиг скористатися. Відмовляючи мені в цьому праві, адміністрація установи грубо порушувала кримінально-виконавчий кодекс, і врешті-решт адвокатський і правозахисний корпус зробив свою справу.

Щоб мамі потрапити до мене, їй потрібно було виконати справжній складний квест. Сиктивкарська виправна колонія розташована за багато тисяч кілометрів, можна навіть сказати, на краю світу від мого рідного дому, і, звичайно ж, прямих шляхів сполучення до цієї колонії ніколи не було і не буде. Єдиний вихід — це переліт до Москви, а потім довгий переїзд потягом до Республіки Комі. Там уже справа за малим — відшукати в невідомому місті з божевільною назвою «Сиктивкар» заховану від усяких людських очей в’язницю, підконтрольну Федеральній службі безпеки. Звичайно, це страшенно дорого для самотньої жінки, яка залишилася в окупованому росіянами місті. Безумовно, це неймовірно важко і для здоров’я. І, звичайно ж, вирушити до в’язниці — безмірно страшно... Але серце матері ні з чим не порівняти. Воно все витерпить і подолає своєю любов’ю будь-які перешкоди. Без цього вогнища милосердя я однозначно не зміг би до кінця пройти свій шлях.

Складно передати, як же я чекав зустрічі з моєю матусею. Напевно, усю ніч перед заповідним днем я не заплющував очей. Коли за мною прийшов конвой і наказав збиратися, то весь барак бажав мені добре провести час, відчути волю і, звичайно, добре попоїсти. Побачення триває всього три дні, і багато речей мені не потрібно, тому взяв із собою лише зошит із молитвами та ручку, аби записати що-небудь важливе, передане мамою.

Місце, де проводилися багатоденні побачення, — своєрідний барак-гуртожиток. Від в’язниці тут нагадувало те, що все було обнесено колючим дротом, вікна заслонені сталевими ґратами, і вхідні двері, як контрольно-пропускний пункт, охоронялись озброєними охоронниками. Звичайно, нікуди не дітись і від всюди напханих пристроїв для прослуховування та розставлених відеокамер. Решта ж для мене здавалася не­ймовірним виявом волі. Близько десяти приватних номерів, розташованих на двох поверхах. У кожній телевізор, стіл, ліжко і колиска. По коридору бродить справжній живий вгодований рудий кіт. Дві спільні ванні кімнати й одна кухня. Вишенькою на торті є дитяча кімната, де стоїть ігрова приставка з безліччю кіноновинок.