Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

У нашій хаті також був невеликий телевізор, біля якого ми залипали цілими днями, переглядаючи різноманітні серіали. Коли транслювали щось нудне, відволікалися на ігри в нарди або шахи. Час летів стрімко. У ті дні навіть могло здатися, що все добре. Але на цій прекрасній ноті, за тюремною традицією підлості, в камері пролунав стук. Учергове вертухай прогарчав крізь двері: «Афанасьєв, на виклик! Щоб був готовий через п’ять хвилин!» А далі наручники, конвой, коридори.

Ведуть до кімнати побачень, де чекає не близька людина, а з посмішечкою відряджений співробітник Федеральної служби безпеки РФ. Той самий тип, який керував тортурами наді мною, коли мене затримали в Криму. Саме він змушував підпи­сувати обмови на себе і на інших. Саме він повільно мене вбивав. І ось тепер приїхав переконатися, виконаю я все те, що за їхнім зрежисованим сценарієм я мусив зробити. Просто дивно, наскільки безпринципні й аморальні ці люди. На лиці ні натяку на колишні злодіяння, скоєні ним. Немов він не роздягав мене і не бив струмом, не душив протигазом, доводячи до блювоти. Навпаки, переді мною сидів служивий і то мило всміхався, то єхидно скалився, немов давній друг, який при­їхав допомогти, підтримати. А мені лише наївно, як нетямущий дитині, потрібно довіритися йому, і тоді все стане добре. Адже такі, як він, не можуть обманювати. Як же гидко брати участь у цій грі! Але на кону було життя, тому, зціпивши зуби, слід навчитися бути хорошим актором і постаратися переграти його.

Із собою московський товариш привіз усі накопичені томи кримінальної справи з нашого судочинства на той випадок, якщо я щось устиг призабути і мені треба щось повторити, перечитати. Моє головне завдання — переказати все те, що було спочатку написано і зрежисовано цими ж людьми. Адже ФСБ не розкриває кримінальні злочини, вона їх моделює сама, у своїй уяві, та в якусь мить утілює в життя. Мені навіть було запропоновано мобільний телефон, якого я вже не бачив понад півтора року. Я міг зробити всього один дзвінок, у Москву, самому товаришеві слідчому, щоб той сказав мені останні напутні слова. Досі не зрозумію, це був жарт такий чи чергова перевірка, але я відмовився, на що ніяких зауважень не було.

У цілому в мене було відчуття, що я «мальчиш-плохиш», якому пропонують продати друзів, підсолоджуючи цукерками і шоколадками. Адже, і правда, мені обіцяли багато. Говорили про те, що після «найважливішого дня у твоєму житті» мене відправлять відбувати покарання поближче до дому, до міста Брянська, де мені потрібно буде провести, ну, максимум рік-два і потім мене відразу помилують як українського націоналіста, що вже виправився й одумався. І для пропаганди справу буде зроблено, і я на волі. Усі задоволені.

Але в якийсь момент добродушність прибулого наглядача змінилася металевою жорсткістю і погрозами. Мій кат дивився мені просто у вічі й говорив дуже прямо і відверто, що в разі, якщо я їх підведу, то, крім холоду, голоду, мені в цьому житті більше чекати нічого. Він говорив, що я опинюся там, де мої крики зможуть почути тільки білі ведмеді, що бродять по безкрайніх засніжених просторах. І, звичайно ж, він не втомлювався нагадувати, що я уклав угоду зі слідством, а за це, за законами злочинного світу, мене будуть опускати раз по раз інші арештанти, які вже давно на гачку. І я нікуди не подінуся. Там і згнию. Вирішувати тільки мені — жити чи вмерти.

Такі нерадісні зустрічі повторювалися день у день. Ось тільки мого московського знайомця з ФСБ змінив місцевий рос­товський співробітник цієї безжальної структури. Але і з ним суть розмов не змінилася. Мене пресували раз у раз і тримали в шорах, щоб у намічений час усе пройшло для них як по маслу. Я ж тримався молодцем і саме в цьому їх і переконував.

У такому ритмі я не помітив, як підкрався вирішальний день цинічного суду над Олександром Кольченком та Олегом Сєнцовим, на якому слідчі ФСБ для мене відвели роль лжесвідка.

З раннього ранку я не те що на нервах, а у справжній внутрішній істериці. Того дня я знову почав курити, хоч уже встиг кинути і намотати чималий стаж здорового способу життя. У голові відбувалися вибухи, ще й не такі, які бувають на зірці, що дарує життя всьому сущому. Все вже давно було вирішено, але все-таки як же було страшно зважитись. Як же важко приректи себе на страждання заради правди! Це не героїзм і не мужність, це всього лише виправлення колишніх помилок.

Повний «автозак» забивають арештантами. Усі сидять в окремих «стаканах». Усі особливо небезпечні злочинці. Олексія Чирнія в костюмчику завели до сусіднього відсіку. З нами їдуть хлопці, що проходять у гучній справі «мера Махачкали», які тримали під контролем усю столицю Дагестану. Найчастіше методом гучних, зухвалих розправ. Але це все лише зі слів прес-секретарів ФСБ і Слідчого комітету РФ, а насправді ж я бачив звичайних бешкетних і повних життя хлопців, які своїми жартами хоч якось відволікали мене від майбутнього.