Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

«На Маріупольському напрямку відбувається нарощування чисельності військової техніки, озброєння і живої сили противника з метою можливого наступу на місто Маріуполь», — сказав він.

Бойовики збільшили активність на донецькому напрямку. Про це повідомляє пресцентр АТО. Селище Піски бойовики обстрілювали з танків і бойових машин піхоти, з артилерії та мінометів. Крім того, з реактивних систем залпового вогню терористи завдали ударів по Тоненькому та Опитному.

На Маріупольському напрямку з використанням танків, мінометів та гранатометів, злочинці вели вогонь по селищу Широкине.

В районі Дебальцевого, поблизу селищ Лозове та Ленінське бандформування зі стрілецької зброї обстріляли наші опорні пункти.

Загалом протягом дня противник 32 рази вів обстріли позицій українських військ та мирних населених пунктів.

Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ДМИТРО ЛОМЕЙ («ЛОМ») (02.02.1982 — 22.02.2015). ДУК «Правий сектор»

Із початком лютого 2015-го термінал ДАПу ніби завмер, під ним тільки лишилися мертво лежати тіла «кіборгів» — тіла, які брухт і бетон поховали під собою. Лише згодом волонтерів пускатимуть на цю територію, і вони по одному діставатимуть тіла українських хлопців. Але не стихли бої довкола терміналів — гуділи й Піски, що за кілька кілометрів від ДАПу. Тут досі точаться артилерійські дуелі й час до часу туркотять ДШК.

В одну з таких світлих від блиску снарядів ночей, на 23 лютого, ворог влучив у будівлю, де перебували хлопці-добровольці ДУКу. Першим ударом «Лома» контузило, кров пішла з вух. Не встиг чоловік оговтатися, як вслід прилетів ще один снаряд — потужніший: ймовірно, працював танк, хоча дехто з побратимів каже, що то був обстріл «Градом». Стіна будівлі повністю завалилася, і кількох хлопців підкинуло в повітря й жбурнуло вибуховою хвилею на кілька метрів. «Лом» — Дмитро Ломей — і «Правий» — Дмитро Колєсніков — загинули, їх завалило уламками. Ще п’ятеро їхніх побратимів отримали поранення.

...Дзвонив Дмитро нечасто, але продовжував переконувати дружину, що він на роботі. Вона спершу вірила, а потім якось почула автоматну чергу в слухавці. Тоді «Лом» і розповів, що вже в Пісках.

— Що за заробітки такі? — стрепенулася Надя і нагримала на чоловіка в слухавку, коли почула бабахкання.

— Надя, ну так, я на війні, пробач, що не сказав одразу. Але скоро буду, от на Святвечір приїду. Обіцяю. Чекайте. І не гнівайся, мала.

На Святвечір «Лом» і справді приїхав. На кілька днів. Надя згадує, що заблокував у соцмережах усіх своїх друзів з Росії, бо колись до Революції Гідності їздив на заробітки туди. Дуже тяжко «Лому» було спостерігати гультяйство однолітків, тринькання на дурниці грошей знайомими й сусідами. Він бачив іншу реальність — страшну й небезпечну. Тоді вхопив того ж потріпаного рюкзака й поїхав до своїх побратимів вдруге. Дружині лиш сказав, що має недобре передчуття. Але обіцяв приїхати на день народження Святика — 27 березня. Та не встиг... Розмова з фронту на Дмитрів день народження досі у Наді у вухах.

— Дякую за повідомлення, мала, — дзвонив Дмитро з напіврозтрощених лютневих Пісків; зв’язок був паскудний, і Надя чула його через слово. — Пробач, що не зміг відповісти, як ти дзвонила — зв’язку не було. Ти знаєш... мене більше ніхто і не привітав. Тільки ти й батьки...

Надя мовчала: вона відчувала, як чоловікові було боляче.

— Як діти? Здорові? — перервав мовчання Дмитро.

— Так, все добре, іноді підсмаркують, але то пора така, що всі застуджуються.

— Я сумую за вами...

Дмитра перервали крики його побратимів і кілька пострілів з автомату.

— Діма! Де ти? Що у вас там відбувається?

— Війна... Ти не переживай, все буде добре: скоро буду дома, мала.

Він вимкнув телефон. Надя ж подумала, що це знову зв’язок підводить, і набрала чоловіка ще раз, але його телефон вже був поза зоною досяжності. Майже три тижні «Лом» не виходив на зв’язок: Надя набирала щодня і чекала, що саме сьогодні він візьме слухавку, що вона от саме зараз і почує його голос. Але оце «скоро буду дома» стало останнім, що почула жінка.

— А того злощасного 22 лютого я дзвонила, напевне, разів двадцять. Чогось була дуже нервова, мене аж трусило всю. Пам’ятаю, навіть казала мамі, що в мене якесь дуже погане передчуття. А 27-го десь певно о сьомій ранку мені подзвонила свекруха. «Діму розірвала міна». Години зо дві я напевне просто просиділа мовчки: я не могла ні слова сказати, ні мамі подзвонити, ні Діму набрати, ні свекруху, ані зрушити з місця не було сил. Здавалося, що весь світ впав навколо мене, і я одна лишилася. Знаєш, я досі напевне з нього толком не вийшла, з того відчуття. Уже скільки часу минуло, ми його похоронили, а мені досі здається, що то все зовсім не насправді, і він от зараз постукає в двері, і я почую його: «Мала, я дома». Мали ми їхати всі разом до бабусі, але так та поїздка тільки в планах і лишилася. А ми й дійсно лишилися самі: я і хлопці.