Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

ВІКТОРІЯ ВОРОНІНА (1995 р. н.), цивільна, мешканка м. Луганськ.

Я була учасницею ультрас-групи «Чорно-білі». І, звісно, ми мали проукраїнську позицію. Я дуже боляче сприймала події, які почали відбуватися в Луганську з лютого 2014 року. Відтоді місто для мене кардинально змінилося.

Одним із важких моментів для міста стала проукраїнська акція в березні до Дня народження Тараса Шевченка. Тоді на мирний мітинг напали. З українського боку були жінки, вагітні, літні люди, а проросійський натовп змітав всіх, кого бачив перед собою. До того ж їхня чисельність значно переважала над проукраїнським мітингом.

У проросійських мітингах дуже помітним було те, що складалися вони здебільшого з немісцевих. Для тих, хто народився і виріс в Луганську, як я, чітко кидалися в очі і поведінка, і особливості вимови тих людей, які приїхали в місто.

Те, що буде війна й швидко це не минеться, стало зрозуміло, мабуть, у день, коли обстріляли обладміністрацію в Луганську. Спочатку було захоплення військової частини, на території міста. Близько п’ятої ранку було дуже-дуже голосно, тоді була залучена авіація, і це стало тим моментом, після якого вже було ясно — вже інакше, мирно, точно не вирішиться ніяк.

Виїхати з Луганська в мене не було змоги. У 2015 році я перевелася на навчання до Сєвєродонецька, тому стабільно, кілька разів на місяць, виїжджала на українську територію. Потім доводилось повертатися в Луганськ. І ці два міста були дуже контрастними.

Я не помічала, щоб за мною стежили, але, гадаю, що вистачало моєї проукраїнської позиції, про яку знали й ті знайомі, які у 2014 році прийняли, скажімо так — іншу політичну сторону. Тоді часто колишні друзі, знайомі й навіть родичі намагалися звести особисті рахунки зі своїми, так би мовити, опонентами. Мені здається, я навіть знаю, через кого зі знайомих я опинилася в полоні.

Мене обвинувачували в діях, які просто навигадували, і треба було це на когось повісити

У 2016 році до батьків у Луганськ я повернулася на початку листопада. А вже 17 числа о 17:00 до мене приїхали додому. Вдома була родина, маленька дитина, яка все це бачила. На момент арешту мені був 21 рік. А моїй доньці було лише два роки та чотири місяці. Власне, з 17 листопада 2016 року в мене пропущений відрізок життя.

Спочатку мені сказали: «Мы поедем, поговорим с тобой, так как ты знакома с одним из ребят ультрас». Ці хлопці були затримані трішки раніше мене. Власне це було формальним приводом — забрати мене.

Потім почалося: допити, поява різних людей, які були з так званих «правоохоронних структур ЛНР», були росіяни, які чинили моральний і фізичний вплив, використали поліграф під час допитів. Вони мене обвинувачували в діях, які вони ж просто навигадували, і треба було це на когось повісити.

Мене привезли в підвал так званого «МГБ ЛНР». Це колишня будівля СБУ Луганська в центрі міста. Їм там вистачає місця в підвальних приміщеннях, аби утримувати людей.

Вони звинувачували мене у всьому: і держзраді, і шпигунстві, і замаху на життя якихось чиновників та військових з їхнього блоку, звинувачували в підриві пам’ятників. Взагалі, все, що тоді було нерозкритим, вони намагалися «повісити» на мене.

Одразу мене сильно побили, а потім кілька разів допитували за допомогою поліграфа. Фізично вони мене катували, мабуть, за своїми класичними методами. Під час допитів застосовували електричний струм, електроди підвішували за мочки вух або за кисті. Мені кололи хімічні препарати. Це було найстрашнішим. Після цих уколів, які мені робили неодноразово, я була немов у гарячці. Стан після них дуже жахливий — підвищене серцебиття, артеріальний тиск підіймається дуже швидко, відбувається втрата свідомості. Інколи навіть досить на тривалий час. Не знаю, що за препарати там були. Найімовірніше, якісь наркотичні. У мене було, мабуть, ін’єкції три або чотири за тиждень.

На «допити» мене водили з мішком на голові в спеціальну кімнату в сусідньому корпусі колишнього приміщення СБУ. Хоча іноді це відбувалося прямо в камері. «Допити» проводили місцеві бойовики, більшість з яких були колишніми співробітниками Міністерства внутрішніх справ України. Їх дуже нервували люди, які були за Україну. Також були росіяни, яких я впізнавала за характерною вимовою. У нас в Луганську так ніхто не говорить.

Там уявлення про час, день, період доби взагалі втрачається. Після однієї з ін’єкцій я втратила свідомість більш ніж на дві години. У той момент з обличчя зняли мішок. У кабінеті висів годинник, і я хоч приблизно зуміла побачити годину. Коли ти постійно знаходишся в чотирьох стінах, не бачиш нікого й нічого, взагалі не розумієш, що відбувається.