Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

• Над Слов’янськом обстріляли вертоліт.

Про це пише у своєму «Фейсбук» керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук. За його інформацією, з обстріляного вертольота розкидалися листівки з текстом Женевських угод від 17 квітня.

«Вертоліт був цивільним (приналежність — Україна) і пофарбований у білий колір. Сплутати його з військовим було вельми проблематичним», — повідомляє журналіст. За його даними, обстріл був проведений зі стрілецької автоматичної зброї калібру 7,62 мм.

• Російське МЗС звинуватило Бюро з демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ в упередженості в зв’язку з тим, що воно не спромоглося засудити обмеження на в’їзд до України для російських чоловіків у віці від 16 до 60 років, які російська сторона називає «забороною».

• Росія визнала, що посилила свої війська на кордоні з Україною.Про це заявив у суботу прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков, передає « Німецька хвиля» . Він повідомив, що додатково до частин, які постійно дислокуються у західному регіоні Росії, через події в Україні до кордону з нею передислоковано додаткові сили. Однак дат передислокації, а також місць розташування російських військових, він не уточнив.

• Артем Шевченко «Слов’янськ. Початок війни»

Перша атака.

Візитка Яроша

20 квітня 2014 року сталася перша поява зведених сил Антитерористичної операції під Ізюмом за 40 км від Слов’янська: рота десантників 80-ї оамбр ВДВ під командуванням В. Сухаревського на БТР-80, два вертольоти Мі-8 і загони спецпризначенців Нацгвардії МВС «Омега» і «Вега», кадрові частини Внутрішніх військ і спецпідрозділ СБУ («Альфа»). Усе це строкате воїнство загальною чисельністю до батальйону стояло на видноті в полі відразу за першим постом ДАІ після спуску з гори Кременець на виїзді з Ізюма в напрямку Слов’янська. Під нею й облаштували перший табір зведених сил АТО під кодовою назвою «Луна».

Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ України:

— Вот здесь и была первая база Антитеррористической операции, где располагались сразу национальные гвардейцы, военнослужащие Вооруженных сил и Службы безопасности Украины. В основном это была база Нацгвардии, но потом к ней присоединились уже и военные. Здесь, где летом сейчас пасутся коровы, у нас была площадка, на которую приземлялись вертолеты. Тут вокруг все поля были заминированы, и это было, конечно, необычно. И необычно это было не только для меня. Также с этим не могли смириться военные. Почему, собственно, Национальная гвардия взяла тогда лидирующий руль? Они смогли первыми перестроиться. А военным понадобилось время.

Десантники обвішували борти бронетранспортерів ящиками з-під патронів, посилюючи захист від кумулятивних зарядів ворожих гранатометів. Спецпризначенці метушливо гуртувалися окремо від армійців, вочевидь не розуміючи, з чим їм невдовзі доведеться зіткнутися. Незважаючи на свій ззовні загрозливий вигляд, це збройне угрупування тоді, 20 квітня 2014 року, було позбавлене єдиного командування й точних розвідувальних даних про ситуацію в захопленому Слов’янську. Натомість противник, навпаки, мав повні дані про сили й засоби нашого угруповання сил АТО, бо численні журналісти й просто випадкові зіваки хіба що всередину бронетехніки не залазили, розглядаючи таку дивину, як демонстрація сили українськими силовими структурами — ЗСУ, СБУ і МВС.

Дмитро Ярош, командир Української добровольчої ­армії, у квітні 2014-го — лідер «Правого сектору» і кандидат у Президенти України:

— Ми ухвалили рішення про проведення цієї операції 19 квітня 2014 року. Була потреба у виведенні зі строю трансформатора на Карачуні біля Слов’янська, який обслуговував телевізійну вежу, якою могли скористатися терористи. Через обласну нашу Дніпровську держадміністрацію поступило таке прохання: якщо особовий склад готовий виконати таке завдання, то, відповідно, його треба виконати. Було відібрано двадцять добровольців, озброєних мірою наших скромних можливостей. Зброя була дуже різноманітна: від пістолетів-кулемета Судаєва 1943 року випуску до АКСУ, але їх було дуже й дуже мало. Слава Богу, що хлопці були всі вмотивовані, хоча б елементарний базис з поводження зі зброєю та взаємодії зі своїми товаришами мали. Відповідно, ми таку операцію задумали й почали її реалізовувати за допомогою тодішньої обласної адміністрації під керівництвом Ігоря Коломойського, Геннадія Корбана, Бориса Філатова — то одна команда була, і ці хлопці нам допомогли. Я відразу ж, інструктуючи нашу бойову групу, попередив людей, що в нас розвідувальної інформації практично немає по конкретних розташуваннях ворожих блокпостів тощо, тобто вона була дуже загальна. Тому ми передбачали той варіант, що можемо просто встряти у якийсь блокпост, і тоді треба його зачистити й відходити, бо боєприпасів у нас було дуже мало: по «два ріжки на брата» буквально. Я зрозумів, що якесь велике завдання нам не вдасться виконати й треба буде ­маневрувати. В принципі так і вийшло. Ми витягнулися цією колоною, вперлися в блокпост сепаратистів у с. Билбасівка, бо першу машину ввело в оману ще й те, що над тим блокпостом був десантний прапор. Хлопці втомилися, дорога, великий переїзд. Перша машина була така трохи дезінформована. Як тільки побачили, що то сепаратисти, а вони побачили, що ми явно не їхні, вони відкрили вогонь. На жаль, водія першої машини Михайла Станіславенка першою сепарською чергою було вбито.