Геродот - Геродот. Історія в дев'яти книгах. Книга І

95. Тепер продовження нашого оповідання вимагає, щоб ми сказали, хто такий був цей Кір, який розтрощив Крезову державу і в який спосіб перси стали владарями Азії. Про це я напишу згідно з тим, як кажуть декотрі перси, які не хочуть звеличувати Кірові діяння, але розповідають те, що було насправді, хоч я і можу навести ще три інші різні розповіді. Ассірійці володіли всією горішнєю Азією(1) протягом п'ятисот двадцяти років, коли мідійці вперше почали відокремлюватися від них (2) і, здається, що вони під час визвольної війни проти ассірійців виявили себе як відважні люди і, скинувши поневолення, стали свободними. Це саме, як і мідійці, зробили інші народи (3).
96. Ледве всі, що жили на суходолі, стали самостійними, як знову були поневолені. Була там серед мідійців одна розумна людина по імені Деіок(1) і був він сином Фраорта. Цей Деіок вирішив стати царем, і ось що він для цього зробив. Спершу мідійці мешкали розпорошені по селах. Деіок, що і перед тим мав добру славу в своєму селі, став із великим завзяттям домагатися визнання себе за справедливу людину і він добивався цього тоді, коли в усій Мідії люди зовсім занедбали закони, він звичайно знав, як несправедлива людина вороже ставиться до справедливої. Тоді мідійці його села, бачачи його поводження, обрали його своїм судею. А він, звичайно, прагнучи влади, був чесною і справедливою людиною. Таким своїм поводженням він здобув багато похвали від своїх земляків так, що і мешканці інших сіл, почувши, що є один такий Деіок і він єдиний, який може справедливо судити, а перед тим їм доводилося підкорятися несправедливим рішенням, почали охоче звертатися до Деіока, щоб він судив їх за справедливістю, і дійшло того, що, нарешті, вони не схотіли, аби хтось інший розв'язував їхні суперечки.
97. Число тих, що приходили до нього, зростало з дня на день і поширилися чутки, що саме його вироки завжди бувають справедливими. Коли, нарешті, Деіок здав собі справу, що все залежить від нього, він не схотів більше судити там, де він сидів до того і судив, не схотів довше бути судею, бо, сказав він, це не було йому на користь залишати всі свої справи і судити всіх інших з ранку і до вечора. Тим часом збільшилися по селах грабунки та беззаконня, ніж це було перед тим, і мідійці зібралися в одному місці, щоб обговорити питання про становище, що склалося, і обмінятися думками. І як я собі уявляю, тоді найбільш виступали з промовами Деіокові друзі. «Бачите, в такому стані, як ми сьогодні перебуваємо, нам неможливо довше жити в нашій країні, а щоб оце припинити, нумо, оберемо одного з нас на царя. Так і в нашій країні буде добре врядування і ми зможемо займатися своїми справами, і ми не загинемо від безправ'я». Ось такими промовами, здається, вони вмовили всіх обрати царя.
98. Коли невдовзі вони почали пропонувати, кого оберуть на царя, всі одностайно висловилися на користь Деіока і погодилися, щоб він був їхнім царем. Тоді той попросив їх, щоб вони побудували йому дім, відповідний до його царської достойності і зміцнили його стан, давши йому озброєних охоронців. Звичайно, мідійці все це дали йому. Вони збудували йому просторий і укріплений дім на тому місці, яке він сам Аля Цього визначив, і, крім того, дали йому право вибрати собі серед усіх мідійців охоронців. Коли він отримав владу, він змусив мідійців побудувати місто, про яке вони мали найбільш дбати, ніж про всі інші. Все це виконали мідійці, і тоді він наказав їм побудувати велику і міцну фортецю, яка тепер називається Агбатани(1). Мури її розташовано кольцеподібно так, що одне коло входить до іншого. Цю фортецю побудовано за таким планом, що одне коло мурів вище від іншого лише на висоту зубчастих бійниць. Розташуванню фортеці сприяла деякою мірою і сама місцевість, що являє собою відособлений сугорб, що значною мірою став таким штучно. Всіх цих кіл сім(2) і в останньому побудовано палац і скарбниці. Найбільший із цих мурів має в окружності приблизно такий розмір, як і мур Афін. Зубчасті бійниці першого кола білого кольору, другого – чорного, третього кола – темно-червоного, четвертого – блакитного, а п'ятого – золотисто-червоного. Отже, всі бійниці всіх кіл пофарбовано, але два останніх кола – одне з посрібленими бійницями, а друге з позолоченими.
99. Отже, ці мури Деіок побудував для безпеки свого житла, а решті народу він наказав жити поза мурами фортеці, навколо неї. Коли було закінчено всю будову, Деіок перший завів такий порядок: щоб ніхто не заходив до його палацу, не оголосивши про себе через вісника; щоб ніхто не бачив обличчя царя і ще, крім того, нікому не личить сміятися і плювати в присутності будь-якої людини. А встановив він для себе такий порядок, ось із якої причини, щоб відмежуватися від тих, які виросли разом із ним, були його однолітками, які не були нижче від нього за своїм родом, чи не були гірші від нього за своєю хоробрістю, щоб вони не заздрили йому і не складали змов проти нього, але, не бачачи його, вважали б його за істоту, відмінну від себе.
100. І після того, як він установив оце все і зміцнив своє становище здійсненням царської влади, він ретельно стежив за тим, щоб усе в його державі було справедливим. Йому постійно приносили в його палац (особисто йому) письмові заяви про їхні суперечки, і він виносив рішення і відсилав їх. Це він робив як суддя. А ось ще які заходи він робив для встановлення порядку: коли він довідувався, що хтось учинив злочин, він викликав його і карав його щоразу, відповідно до його злочину. По всій країні, на яку поширювалася його влада, в нього були люди, що спостерігали і слухали.
101. Отже, Деіок об'єднав(1) увесь мідійський народ і царював над ним. Цей народ складався з багатьох племен, а саме: з бусів, із паретакенів, струхатів, арізантів, будіїв і магів (2). Отакі були племена мідійців.
102. У Деіока народився син – Фраорт – і він успадкував від батька владу. Царював п'ятдесят три роки. І скоро він успадкував владу, йому було вже не досить владарювати лише над мідійцями і він вирушив У похід проти персів і першими серед інших зробив їх підданцями мідійців. Згодом, маючи в своїй владі два цих народи, що були серед інших досить могутніми, він по черзі одного за одним почав завойовувати Азію, аж поки не виступив у похід проти ассірійців, саме тих ассірій-Ців, що мешкали в Ніні(1). Вони колись владарювали над усіма тамтешніми народами, але на той час у них не було союзників, бо союзники тоді від них відпали, але щодо іншого, то в їхній державі все було гаразд. Отже, проти них пішов війною Фраорт, але зазнав поразки і загинув сам після двадцяти двох років царювання. Загинула більша частина його війська.
103. Коли помер Фраорт, його спадкоємцем став Кіаксар, син Фраорта і внук Деіока. Про нього кажуть, що він був ще войовничішим за своїх попередників. Він перший поділив азіатське військо на бойові загони і перший упорядкував їх залежно від виду зброї – на списоносців, лучників і вершників, тоді як перед тим усі вони були без усякого ладу перемішані і об'єднані. Це він вступив у битву з лідійцями, коли під час бою день перетворився на ніч. Саме він об'єднав навколо себе всю Горішню Азію по той бік ріки Галія. Зібравши всі сили підвладних йому народів, він виступив проти Ніна, воліючи помститися на ньому за свого батька і бажаючи зруйнувати це місто. І коли він переміг ассірійців у одній сутичці і вже обложив Нін, проти нього виступило численне військо скіфів, очолюване царем скіфів Мадієм(1), сином Прото-тія. Ці скіфи, вигнавши кіммерійців із Європи, вдерлися до Азії, і коли ті повтікали, вони, переслідуючи їх, прибули таким шляхом до Мідії.
104. Від озера Маєтіди(1) до берегів річки Фасія і до Колхіди тридцять днів шляху для вправного пішохода, а від Колхіди вже не так далеко до Мідії, і на шляху туди лише один народ – саспейри, і коли ми пройдемо повз них, то опинимося в Мідії. Проте скіфи, принаймні, не пройшли цим шляхом, але відхилилися від нього і обрали верхній шлях, значно довший, що тягнеться праворуч від Кавказької гори. Тоді зустрілися мідійці із скіфами і були розбиті в битві, втратили своє панування, а скіфи поширили свою владу в усій Азії.
105. Звідти вони попрямували до Єгипту. А коли вони прибули до Сірійської Палестіни(1), їм назустріч вийшов Псамметіх, цар Єгипту, і дарами і умовленнями йому пощастило переконати їх не йти далі. І коли вони відступали, вони опинилися в сірійському місті Аскалоні, більшість скіфів пройшли містом, не завдавши жодної шкоди, але деякі з них затрималися і пограбували храм Афродіти Уранії(2). А храм цей, наскільки я можу судити за відомостями, що маю, є найдавнішим з усіх храмів цієї богині, які існують, бо і храм на Кіпрі(3) звідси бере свій початок, як кажуть самі кіпріоти, і храм на Кітерах, його побудували фінікійці, також бере свій початок з цієї частини Сірії. На цих скіфів, які пограбували храм в Аскалоні, та на їхніх нащадків розгнівана богиня наслала жіночу хворобу(1). Справа в тому, що і самі скіфи так пояснюють походження цієї хвороби і мандрівники, що відвідують їхню країну Скіфію, можуть підтвердити становище цих хворих. Скіфи називають їх енареями.
106. Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там до гори ногами. З одного боку вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначили для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого. Більшість із них запросив до себе на бенкет Кіаксар і мідійців, понапоювали їх як слід і перерізали. Так мідійці знову повернули собі свою владу в країні, яку мали, і перед тим заволоділи Ніном (як вони здобули, я розповів в іншій частині мого оповідання)(1) і підкорили також і ассірійців, за винятком області Вавілона. А після того Кіаксар, який був царем сорок років, рахуючи разом із владарюванням скіфів, помер.
107. Царська влада після нього перейшла до Астіага, сина Кіакса-ра. В нього народилася дочка, яку він назвав Мандана. Вона, як це побачив Астіаг уві сні, випустила стільки сечі, що затопила не лише його місто, а і всю Азію. Він повідомив про це магів, тих, що тлумачать сновидіння, і коли вони розповіли йому докладно, що може статися, він дуже злякався. І пізніше, коли ця Мандана вже дійшла шлюбного віку, побоюючись того сновидіння, він не одружив її ні з ким із мідійців, із тих, що були за станом йому рівні, але віддав її заміж за перса на ім'я Камбіс(1), вважаючи, що той походив із доброї родини, був людиною гарної вдачі і стояв далеко нижче від якогось мідійця середнього стану.
108. На перший рік одруження Мандани з Камбісом Астіаг побачив ще один сон: йому здалося ніби з лона цієї його дочки виросла виноградна лоза і ця лоза своїм листям покрила всю Азію. Такий сон він побачив і розповів про нього товмачам сновидінь і послав у Персію за своєю дочкою, що незабаром мала народити дитину. Коли вона прибула, він тримав її під пильним доглядом, бо намірювався вбити дитину, що її вона мала народити. Це тому, що маги-товмачі сновидінь пояснили йому значення сновидіння, сказавши, що народжений його дочкою згодом стане царем замість нього. Саме цього побоювався Астіаг, і щойно народився Кір, він запросив до себе Гарпага, свого родича і людину, якій він найбільш довіряв серед усіх мідійців і головного управителя його власності, і сказав йому таке: «Гарпаге, справу, яку я тобі доручаю, не розглядай її, як щось неважливе, не обдури мене і не бери до уваги того, як інші на це дивляться, щоб тобі потім не постраждати. Візьми дитину, яку народила Мандана, віднеси її додому і вбий її там, а потім поховай її, як ти вважатимеш за потрібне».– Той відповів: «Царю мій! Ще ніколи до цього дня ти не помічав за мною нічого, що було б тобі не до вподоби, і я і в майбутньому намагатимусь не завинити перед тобою. Але, якщо справді тобі завгодно, щоб так воно сталося, як ти сказав, як на мене, то це, звичайно, мій обов'язок прислужитися тобі якнайліпше».
109. Такими словами відповів йому Гарпаг і, щойно йому передали дитину, одягнену, як одягають покійників, він, плачачи, пішов додому, і коли ввійшов туди, переказав своїй жінці все, що наказав зробити Астіаг. Тоді вона так сказала йому: – «Ну, а тепер, що ти гадаєш робити?» – Він відповів: – «Не те, що мені наказав зробити Астіаг, навіть, якщо він зовсім загубить свій розум і остаточно збожеволіє. Тепер, принаймні, я не виконаю його наказу і не стану його знаряддям, щоб учинити таке душогубство. Я маю досить підстав, щоб не вбивати дитину. Насамперед тому, що ця дитина належить і до мого роду, а крім того, тому що Астіаг старий і в нього нема дитини чоловічої статі. А якщо після його смерті царська влада перейде до його дочки, вбивцею її дитини, яким я міг би стати, на що я тоді можу наразитися, як не на неминучу небезпеку? Але, щоб я був у безпеці, треба цю дитину вбити, але треба також, щоб її вбивцею став хтось інший із Астіагових людей, але не з моїх».
110. Так він сказав і негайно послав людину до когось із Астіагових чередників, що був йому знайомий і чередникував на пасовиськах придатних для Гарпагової мети, які були в горах із беліччю диких звірів. Чередника цього звали Мітрадат. Він жив разом із своїм товаришем, а ім'я жінки, яка з ним була, Спако. Так мідійською мовою, а в еллінській мові цьому імені відповідає Кіно, бо собаку мідійці називають спака. Передгір'я тих гір, де були пасовища цього чередника, якого я назвав, розташовано на північ від Агбатанів і в напрямі до Понту Евксіну. В цій частині Мідія ближче до країни саспейрів, дуже гориста, висока і поросла лісами, але інша частина Мідії рівнинна. Отже, коли прийшов чередник, якого Гарпаг запросив прийти якнайшвидше, він сказав йому таке: «Астіаг наказує тобі взяти це малятко і віднести його до найпустельнішого місця в горах і щоб воно там загинуло якнайскоріше. Він наказав також, щоб я сказав тобі, коли ти його не вб'єш і якось залишиш його живим, тебе спіткає найлютіша кара. Доглянути за тим, щоб малятко було туди підкинуто, він доручив мені».
111. Скоро почув це чередник, він узяв малятко і повернувся тим самим шляхом і прийшов до обори. І сталося так, що його жінка з дня на день мала народити і тоді, не знаю, чому так зробив бог, вона народила дитину, коли чередник був у місті. Обидва вони були дуже занепокоєні. Він хвилювався через пологи своєї жінки, а його жінка через те, що Гарпаг покликав її чоловіка, чого перед тим не бувало. А коли той повернувся і прийшов до неї, жінка, яка вже мала сумнів, чи побачить його, перша спитала його, заради чого Гарпаг його покликав із таким поспіхом. Він їй відповів: «Дружинонько моя! У місті, куди я пішов, я бачив і чув такі речі, що краще було б, якби я їх не бачив і не хотів був, щоб нічого такого не сталося в наших господарів, бо вся Гарпагова родина здригається від плачу, аж я розгубився, коли зайшов до них. І ось ледве я ввійшов, бачу якесь хлоп'ятко, що лежить там, труситься і кричить, а на ньому золоті прикраси і різноманітна білизна. А Гарпаг, ледве мене побачив, наказав мені негайно взяти хлоп'ятко і якнайшвидше піти і покласти його на горі там, де найбільше диких звірів(1). Астіаг, каже він, дає мені таке доручення і загрожує мені жорстокими карами, якщо я не виконаю того, що він наказав. Отже, я його взяв і оце приніс, гадаючи, що це дитина якогось слуги. Адже, як мені зрозуміти, чиє воно є насправді. Проте я не міг пояснити, що означають оці золоті прикраси і розкішне вбрання, що на ньому було, і крім того, що мають означати оті зойки, які чули мої вуха в Гарпаговому домі. Та ось раптом, що ти скажеш, на шляху я довідуюся про всі подробиці від одного слуги, що випровадив мене за місто і передав мені немовлятко, а саме що це син Мандани, Астіагової дочки і Камбіса, Кірового сина, і що Астіаг наказує мені його вмертвити. А тепер ось воно!»
112. Так сказав чередник і тут-таки розповив дитину і показав їй. А вона, щойно побачила хлоп'ятко, таке високе на зріст, таке гарненьке, почала плакати і впала навколішки перед своїм чоловіком і благала його, що б там не сталося, щоб він його не викидав. Проте, він казав їй, що не може інакше зробити, що незабаром прийдуть наглядачі від Гарпага перевірити, що він зробив і що він загине тоді найгіршою смертю, коли не виконає наказу. Проте, переконавшись, що їй не сила вмовити свого чоловіка і що він правий, вона знову сказала йому так: «Оскільки я неспроможна вмовити тебе, щоб ти його не викидав, ось що слід тобі зробити, бо, як ти кажеш, треба, аби вони неодмінно побачили, що ти його викинув. Адже і я народила дитину, але вона мертва. Візьми її і викинь, а сина Астіагової дочки ми виховаємо, ніби він є нашим. В такий спосіб і тебе не викриють і ти не завдаш лиха нашим господарям і я буду спокійна, що не погано вигадала, бо і для мертвої дитини буде царський похорон, а та, що в нас залишиться, врятує своє життя».
113. Чередник вирішив, що дуже правильно каже його жінка, і, зважаючи тепер на те, що справа змінилася, негайно взявся за виконання. Дитину, яку він приніс, щоб її загубити, він передав своїй жінці, а свою, що була мертвою, він узяв і поклав у кошик разом із іншими речами, і прикрасив її всіма коштовностями іншої дитини. Отже, він узяв її і пішов із нею, і залишив її на найпустельнішому місці, на горі. Коли наступив третій день після того, як він поклав там дитину, він залишив біля неї для догляду одного пастуха, свого помічника і вирушив до міста. Прийшовши до Гарпага, він доповів йому, що готовий показати труп тієї дитини. Гарпаг послав туди найбільш надійних людей із своїх списоносців, з'ясував із їх допомогою, як стоїть справа, і поховав сина чередника. Отак відбувся похорон однієї дитини, а іншу, яка згодом одержала ім'я Кіра(1), взяла до себе чередникова жінка, почала виховувати її і дала їй якесь інше ім'я, не знаю яке, тільки не Кір.
114. Коли дитина досягла вже десятьох років, сталося так, що вона була викрита. Вона гралася в тому селі, де були також інші діти пастухів, і вона гралася там із своїми однолітками на вулиці. І діти, граючись, обрали собі на царя того, кого, як я сказав, називали чередниковим сином. І він почав наказувати одним будувати будинки, іншим бути його списоносцями, ще одному бути царевим оком , а іншому дав почесну посаду приносити йому відомості. Так він розподілив між ними обов'язки. А одного з дітей, що з ним гралися, сина Артембара, видатної особи серед мідійців, через те, що той не виконав призначеного Кіром, він наказав іншим хлопцям тримати того за руки і за ноги. Хлопці послухалися, а Кір помотлошив його як слід дрючком. Той, щойно його відпустили, обурений і найбільше, мабуть, тим, що, принаймні, не заслужив цих побоїв, побіг до міста і поскаржився свому батькові на те, що з ним зробив Кір. Звичайно, він не називав Кіра, бо цього імені тоді ще не існувало, але був лише син Астіагового чередника. І Артембар, розгніваний, прийшов до Астіага разом із своїм сином і розповів йому про те, чого той зазнав. «Царю мій,– він сказав йому,– ось яку образу вчинив нам твій раб, син чередника!» – І при цьому показав цареві хлопчикові плечі.
115. Астіаг, щойно почув про це і побачив синці на хлопчикових плечах, бажаючи через повагу до Артембара задовольнити його сина, послав, щоб покликали до нього чередника разом із його сином. Коли вони прийшли до нього, Астіаг пильно подивився на Кіра і сказав йому: «Що ж це, ти син отакого батька наважився поводитися з сином цієї людини, яка з найперших у моєму палаці, в такий негідний спосіб?».
Ось що відповів йому на це Кір: «Царю мій! Я мав право так поводитися з ним. Адже діти мого села, а серед них був і оцей, граючись, обрали мене своїм царем, бо вважали мене за найбільш підхожим для цієї посади. Отже, всі інші хлопці виконували мої накази, але цей зовсім мене не слухав і не рахувався зі мною, отож він і заслужив такого покарання. Отже, після цього, якщо я за це маю бути покараний, так ось я тут у твоєму розпорядженні».
116. Коли це так промовляв хлопчик, в Астіага виникла підозра, що він пізнає його. Здавалося, що і риси його обличчя якось схожі на його власні риси, і ця його відповідь, що личить більше вільній людині, а не рабові, і, нарешті, час, коли дитину було кинуто на горі, збігався із теперішнім віком хлопчика. Так спершу він розгубився і деякий час не міг говорити. Перегодом він якось опритомнів і, бажаючи віддалити Артембара, щоб докладно допитати чередника, він сказав Артембарові: «Артембаре! Я все це влаштую так, щоб ні ти, ні твій син не мали на що скаржитися». Отже, він відпустив Артембара. Тоді слуги Астіага за його наказом відвели Кіра, а коли чередник залишився сам у його присутності, Астіаг запитав його, звідки він узяв цього хлопця і хто був той, який його йому передав. А чередник сказав йому, що це його власний син і та, що його народила, ще жива й перебуває в його домі. Проте Астіаг сказав йому, щоб той добре розміркував, якщо не хоче, аби його було поставлено на жорстокі тортури і, кажучи так, він подав знак своїм списоносцям, щоб вони схопили чередника. А той, коли його тягли на тортури, наважився нарешті і розкрив, як було насправді. З самого початку він докладно розповів всю правду і закінчив благанням, щоб Астіаг його помилував.
117. Астіаг, коли чередник розкрив йому всю правду, більше не приділяв йому жодної уваги, але розгніваний на Гарпага, наказав своїм списоносцям покликати його. І коли Гарпаг з'явився перед Астіагом, Астіаг спитав його: «Гарпаге! Чи ти мені не скажеш, якій смерті ти піддав дитину, що я її тобі передав, ту, яку народила моя дочка?» І Гарпаг, оскільки він побачив, що там стояв чередник, не пішов далі шляхом неправди, щоб його не катували на допитах, відповів: «Царю мій, коли я одержав дитину, я почав сушити свій мозок, міркуючи, як мені виконати твій наказ і щоб мені не бути винуватим перед тобою, і знову-таки не стати вбивцею і в очах твоєї дочки і в твоїх очах. Отже, ось що я зробив: я покликав оцього чередника і передав йому дитину, сказавши йому, що це ти наказав йому вбити її. І, бачиш, сказавши так, я не збрехав, бо ти дав мені такий наказ. Отже, я передав йому її з такою умовою: я наказав йому піти і покинути її десь на пустельній горі, і потім залишатися там поблизу і доглядати, як вона помре, і я загрожував йому всіляко, якщо він не виконає цього з усією докладністю. А коли він виконав усе, що я йому наказав, і дитина померла, я послав туди найбільш відданих мені євнухів і переконався в цьому завдяки їм, і я поховав її. Так воно сталося, царю мій, і такою смертю сконала дитина».
118. Гарпаг усе це правильно виклав, проте Астіаг, приховуючи гнів, який він мав проти нього за те, що сталося, спершу сам розповів Гарпагові, як він почув про цю справу від чередника, а згодом, коли він усе це переказав, наприкінці додав, що хлопець живий і добре вийшло так, як воно сталося(1): «Оскільки,– він продовжував,– мене страшенно мордувало те, що я зробив із цією дитиною, і було не менш тяжким, що я став ненависним моїй дочці. Отже, повір мені, що так як доля все це обернула, воно добре закінчилося, а тепер пришли мені твого сина, щоб він затоваришував із цим новознайденим хлопцем, а потім (бо я маю намір принести жертву на подяку за врятування цього хлопця тим богам, яким це личить), зроби мені честь прийти, щоб ми разом побенкетували.
119. Коли це почув Гарпаг, він упав до ніг свого владаря і, повертаючись додому, вирішив, що це велике щастя, бо його помилка обернулася на добре і що це йому дуже пощастило бути запрошеним на бенкет. Ледве він повернувся додому, він із усією поквапливістю відіслав свого єдиного сина віком приблизно тринадцятьох років і наказав йому піти до Астіага і робити все, що Астіаг йому скаже. А сам він, не тямлячи себе з радощів, розповів своїй жінці, що з ним сталося. Астіаг, скоро до нього прийшов Гарпагів син, зарізав його, пошматував, частину м'яса посмажив, частину зварив, і підготував усе як слід для споживання. І коли наблизився час бенкетування і прибули всі запрошені гості, а також і Гарпаг, перед ними та перед Астіагом було поставлено столи з багатим частуванням із баранини, а Гарпагові подано м'ясо його сина, де були всі частини його тіла, крім голови, кінцівок ніг та рук(1). А кінцівки було покладено в кошик і добре прикрито. І щойно стало видно, що Гарпаг наситився, Астіаг запитав його, чи здалося Гарпагові смачним це м'ясо. І коли Астіаг відповів, що воно здалося йому дуже смачним, призначені для цього слуги принесли йому кошик, де були голова, руки та ноги його сина, поставили його біля Гарпага і запропонували йому відкрити кошик і взяти з нього, що він схоче. Гарпаг послухався, відкрив кошик і побачив те, що залишилося від його сина. Втім незважаючи на те, що він побачив, він зовсім не розхвилювався, але якось стримався. А Астіаг спитав його тоді, чи він зрозумів тепер, якої дичини м'ясо він з'їв. І той відповів, що він це розуміє, але йому все приємне, що робить його цар. Так він йому відповів і забрав усе, що там із тіла залишилося і пішов додому. Я гадаю, що він все це зібравши, мав намір поховати тлін.
120. Так Астіаг покарав Гарпага, а сам почав міркувати, що йому робити з Кіром. Він покликав до себе магів, які розтлумачили йому сновидіння в той спосіб, що я про нього згадав. Коли вони прийшли, Астіаг знову запитав їх, як вони йому розтлумачили сон(1). Вони дали йому таку саму відповідь, як і перед тим, кажучи, що коли дитина вижила і не померла, то долею визначено, щоб вона стала царем. На це він відповів їм такими словами: «Цей хлопець існує, він живий, а коли він перебував на селі, то сільські хлопці обрали його на царя. І він поводився, як справжній цар: призначав собі і списоносців, і воротарів, і вісників, усе він упорядкував. Отже, а "тепер, як ви гадаєте, що все це має означати?» На це маги сказали: «Якщо дитина жива і стала царем, хоч ніхто і не мав такого наміру, тоді тобі нема чого непокоїтися, все буде гаразд, бо вдруге вона вже не царюватиме. Іноді буває так, що і оракули, це ми знаємо, пророкують про незначні події і щодо сновидінь, дуже часто вони мають не варті уваги наслідки». Астіаг відповів їм: «І сам я, магове, остаточно згоден із вашою думкою, бо якщо хлопець уже одного разу мав титул царя і в цей спосіб сон здійснився, то мені вже не треба побоюватися, що він мені завдасть шкоди. Проте саме тепер добре розміркуйте і дайте мені пораду, що мені треба зробити для забезпечення влади моєї родини і щоб вам було добре». На це йому сказали маги: «О царю, і для самих нас дуже корисно, щоб зберіглася твоя царська влада, бо інакше, якщо влада перейде до цього хлопця, а він є персом, ми, будучи мідійцями, станемо чужинцями і, як такі, підданцями персів і вони не рахуватимуться з нами. А якщо ти і надалі будеш царем, оскільки ти наш земляк, і ми будемо причетні до влади і матимемо від тебе всяку шанобу. Отже ми за всяку ціну маємо дбати і за тебе, і за твою царську владу. А тепер, коли б ми вбачали якусь небезпеку, ми неодмінно сказали б тобі про це. Отож тепер, коли твій сон правильно розтлумачено і він виявився незначним, і ми спокійні, і тобі радимо бути таким. Що ж до цього хлопця, то відішли його подалі, щоб ти його не бачив, до Персії, до його батьків».
121. Астіаг дуже зрадів, почувши ці слова, і, покликавши Кіра, сказав йому: «Дитино моя! Я поставився до тебе дуже погано через той облудний сон, що я його бачив, але твоя добра доля схотіла, щоб ти залишився живий. Тепер-таки виряджайся з богом у путь до Персії, а я пошлю за тобою людей, аби вони тебе супроводили. І скоро ти туди прибудеш, ти знайдеш там своїх батька і матір, але не таких, як той чередник Мітрадат та його жінка».
122. Так сказав Астіаг і відіслав від себе Кіра. Коли той повернувся до Камбісового дому, його прийняли батьки, а коли довідалися, що він є їхнім сином, то радощам не було кінця, адже вони знали, ніби він помер, щойно народившися. Вони почали його розпитувати, якже він урятувався. Кір їм розповів про це і сказав, що й сам був у цілковитій омані до тих пір, доки подорожуючи, довідався, як воно було насправді. Отже, перед тим він вважав, що є сином якогось Астіагового чередника, але, вирушивши в дорогу, довідався від своїх супутників про всю істину. До цього додав, що його виховала чередникова жінка і, розповідаючи, вихваляв її. Ім'я Кіно(1) не сходило з його вуст. Батьки засвоїли це ім'я, а перси повірили, що ця дитина врятувалася через втручання божества. Вони поширили чутку, ніби тоді, коли Кіра було покинуто, його вигодувала одна сука. Від цього і поширився такий переказ.
123. Коли Кір став дорослим чоловіком, він перевершував однолітків своєю мужністю і був найулюбленішим серед народу. Тоді Гарпаг почав надсилати йому дари і прагнув досягти його прихильності, бо хотів помститися Астіагові. Він бачив, що він сам, приватна особа, не спромігся б помститися Астіагові, проте бачачи, що Кір виріс і прославився, постарався зробити його своїм спільником, зважаючи на те, що обидва вони постраждали від Астіага. Ще перед тим йому пощастило досягти такого: оскільки Астіаг поводився з мідійцями суворо, Гарпаг потай почав спілкуватися з найзнатнішими мідійцями й умовляти їх, що їм треба обрати на владаря Кіра і позбавити влади Астіага. Це йому пощастило, і все вже було підготовлено, коли Гарпаг захотів переказати про свої наміри Кірові, який все ще перебував у Персії, і в Гарпага не було жодного способу зробити це, бо всі шляхи охоронялися, і тоді він удався до таких хитрощів: роздобув зайця, розпоров йому черево, не висмикнувши жодної волосинки з його шкури, але залишив його, яким той був живим, а потім поклав йому в черево листа, в якому, написав те, що замислив. Зашивши зайцеві черево, він дав тенета одному з найбільш надійних своїх слуг, ніби той був мисливцем, і послав його до персів, давши йому усний наказ передати зайця Кірові й сказати йому, щоб він власноручно розпоров зайця і щоб при цьому не було нікого стороннього.
124. Так усе воно і було зроблено, і Кір узяв зайця і розпоров його черево, знайшов там лист і прочитав його. А в листі було ось що: «Сине Камбіса, напевне тебе обороняють боги, бо інакше тобі так не щастило б, отже, пометися на Астіагові, твоєму вбивці, бо як би залежало від його волі, ти був би мертвий, але ти живеш, дякуючи втручанню богів, а також і моєму. Все це, я гадаю, ти вже давно знаєш і про себе самого, як воно було, і про те, що мені вчинив Астіаг за те, що я тебе не вмертвив, але передав чередникові. Отже, ти, якщо мене послухаєш, можеш стати царем усієї цієї країни, якою володіє Астіаг. Отже, постарайся тепер підняти персів на повстання, збери військо і вирушай проти мідійців. І чи мене призначить стратегом Астіаг, чи когось іншого із знатних мідійців виступити проти тебе, все одно, це буде те, що ти хочеш. Бо вони будуть першими, які утечуть від нього і перейдуть на твій бік і намагатимуться скинути Астіага. Отже, май на увазі, що тут уже все підготовано, роби, що я тобі кажу і роби це швидше».
125. Коли Кір одержав таке повідомлення, почав міркувати, як він зможе підняти персів на повстання і, обмірковуючи це, вирішив, що найкращий спосіб буде той, про який я розповім, і це саме і зробив. Він написав листа, в якому виклав усе, що замислив, потім покликав персів на збори і, розкривши листа, прочитав, що там було написано, ніби Астіаг призначив його стратегом персів(1). «А тепер,– додав він,– шановні перси, я оголошую вам, щоб ви з'явилися до мене і хай кожний із вас має при собі серп». Таке зробив він їм оголошення. Всі перси поділяються на багато племен, і деякі з них зібрав Кір, і підняв їх на повстання проти мідійців. Від цих залежать усі інші перси, і ось які вони були: пасаргади (2), марафії та масті. З цих найзнатніше плем'я пасаргадів. До них серед інших родів належав і рід ахеменідів, із якого походять царі Персіди(3) . Інші племена персів такі: пантіалаї, дерусіаї, германії. Всі вони землероби, а ще інші – кочовики, тобто даї, марди, дропіки та сагартії.
126. Коли всі вони прибули із знаряддям, як він їм звелів, тоді Кір (був там один край Персії, ввесь зарослий колючими рослинами розміром від вісімнадцятьох до двадцятьох стадій в усіх напрямах) і наказав їм очистити цей край від колючок за один день. Коли перси це закінчили, як Кір їм наказав, він подруге звелів їм прибути назавтра, помившися в лазні. Тим часом він зібрав усі стада кіз, овець і биків свого батька, зарізав їх і приготував, щоб почастувати перське військо, додавши до цього вина та все найкраще із страв, що ще існує. Коли на другий день прийшли перси, він запросив їх сісти на луці і влаштував для них бенкет. Щойно вони закінчили бенкетувати, Кір їх спитав, що вони воліють краще: те, що в них було вчора, чи те, що в них є сьогодні. Вони відповіли на це, що різниця між цими двома можливостями надто велика, бо вчора все для них було поганим, а сьогодні все є чудовим. Одержавши таку відповідь, Кір почав пояснювати їм, як стоїть справа й сказав: «Шановні перси! Ось яке ваше становище: якщо хочете мене послухатись, у вас буде все це і ще десять тисяч різних приємних для вас речей, і вас ніхто не буде примушувати виконувати якусь рабську роботу. Проте, якщо ви не схочете, то ви будете змушені виконувати без кінця роботи, подібні до вчорашньої. Отже, тепер то добро, що я вам його бажаю, завоюйте собі свободу. Я сам вірю, що я народився для того, щоб із божею допомогою виконати цю справу. Я вважаю, що ви люди не гірші від мідійців у всіх інших стосунках, і зокрема, щодо військової справи. Отже, якщо так тепер насправді стоять справи, виступайте якнайшвидше проти Астіага.
127. Перси, які вже давно потерпали від панування над ними мідійців, тепер, коли в них був свій проводар, із радістю виступили на війну за свободу. Астіаг із свого боку, довідавшися про те, що Кір послав до нього вісника, запросив його до себе. Проте Кір наказав вісникові повернутися і сказати, що він прийде до Астіага швидше, ніж той хотів би. Скоро Астіаг, почувши таку відповідь, озброїв усіх мідійців і призначив їхнім стратегом Гарпага, нібито бог позбавив його розуму і він забув про те, що зробив йому. Коли вирядилися в похід мідійці і зав'язалася битва з персами, одні, яких було не багато і які ще не знали про змову, почали битися, але інші перейшли на бік персів, і більшість з них удали з себе боягузів і повтікали(1).
128. Мідійське військо ганебно розбіглося. Астіаг ледве довідався про це, сказав, загрожуючи Кірові: «Ну, і незважаючи на все це, для Кіра, принаймні, воно не обернеться на добре». Сказавши це, він схопив і посадив на кіл усіх магів-тлумачів сновидінь, які вмовили його залишити на волі Кіра, а потім озброїв мідійців, що залишилися в місті, молодих і старих. Із ними він виступив, почав битву проти персів, зазнав поразки, сам Астіаг потрапив у полон і втратив мідійців, з якими пішов у битву.
129. Коли Астіага було взято в полон, прийшов до нього Гарпаг, устав перед ним, зрадів і почав знущатися з нього. Він звернувся до нього з промовами, що ранили Астіагове серце і, між іншим спитав, згадуючи про те частування, коли Астіаг підніс йому синове м'ясо, як той себе почуває тепер у рабстві після царювання. Той обернувся до нього, подивився і спитав, чи успіх Кіра він вважає своєю справою. Гарпаг відповів йому, оскільки він написав Кірові, то своїм успіхом той зобов'язаний йому. Тоді Астіаг своєю відповіддю хотів йому довести, що той є найнетямущіша і найнесправедливіша людина на світі. Найнетяму-щіща, бо в нього була можливість самому стати царем, якщо справді теперішнє становище є наслідком його діяльності, а він передав владу іншому, а найнесправедливіша, бо через ту учту він поневолив мідійців, але вже, якщо, справді, не могло бути інакше, тоді варто було б передати царську владу комусь іншому замість нього, Астіага, то справедливіше було б передати цю високу посаду, якомусь мідійцю, а не персові. Отже, тепер мідійці, що були зовсім не повідомлені під час бенкету, замість господарів стали поневоленими, а перси, що перед тим були поневоленими мідійцями, тепер стали господарями.
130. Астіаг був царем тридцять п'ять років і в такий спосіб позбувся влади, а мідійці підкорилися персам через його жорстокість. Вони володіли Азією по цей бік ріки Галія впродовж ста двадцяти восьми років, якщо відняти той час, коли в ній владарювали скіфи. Проте, пізніше, з бігом часу вони пошкодували, що так із ними сталося і повстали проти персів(1) за часів Дарія, але наслідком їхнього повстання була поразка в битві і вони знову були поневолені. За царювання Астіага, перси під проводом Кіра повстали проти мідійців і відтоді стали владарями Азії. Що ж до Астіага, то Кір зовсім його не непокоїв, але тримав його при собі, поки той не помер. Оце все про народження і виховання Кіра. Так він став царем і згодом поневолив Креза, який перший виступив із війною проти нього, як я вже розповів перед тим. Кір, підкоривши його, став владарем усієї Азії.
131. Перси, як я знаю, мають такі звичаї. Вони, звичайно, не роблять статуй богів і не будують храмів і жертовників. Навіть більше того: вони вважають дурними тих, які все це роблять, бо, як я уявляю собі, вони не вірять, як елліни, що боги мають образи людей. Вони мають звичай підійматися на найбільш високі гори і там приносити жертви Зевсові, – а Зевсом вони називають увесь небозвід(1). Вони приносять жертви сонцеві, місяцеві, землі, вогню, воді та вітрам. Лише цим із усіх бргів вони приносять жертви з давніх давен. Згодом від ассірійців і від арабів вони навчилися приносити жертви також Афродіті Уранії(2). Ассірійці цю Афродіту називають Мілітта (3), араби – Алілат, а перси – Мітра (4).
132. Жертви, що їх приносять перси богам, про яких я згадав, відбуваються в такий спосіб. Вони не роблять жертовників, не запалюють вогню, коли йдеться про приношення жертв. Не влаштовують вони узливань, не грають на флейтах, не прикрашають жертовних тварин вінками, не сиплять ячмінь. Той, хто хоче принести жертву тому чи іншому богові, веде жертовну тварину на якесь чисте місце і звертається до бога, маючи на своїй тіарі вінок, переважно з мирти. А тому, хто приносить жертву, не дозволяється просити божого благословенства лише для себе, але йому слід молитися за щастя для всіх персів і їхнього царя, бо і його мають на увазі серед усіх інших. Згодом жертводавець розрізує на дрібні шматки тіло жертви і варить м'ясо, розстелює під ним зеленощі, найбільш ніжні, переважно конюшину, а на неї кладе все м'ясо. А коли він усе це влаштує, якийсь маг(1), що при цьому присутній, співає священний гімн, в якому йдеться про походження світу та богів. Цей гімн вони називають приспівом, без мага їм не дозволяється приносити жертви. Після цього жертводавець очікує деякий час, а потім забирає м'ясо, відходить і робить із ним усе, що хоче.
133. З усіх днів року вони за звичаєм найбільш святкують дні народження кожного з них. У цей день вони вважають доречним ставити на стіл усяких страв більше, ніж в будь який інший день. Тоді ті, що багатіші, подають до столу цілого бика, коня, верблюда, осла і всякі печива, а ті, що бідніші – м'ясо всілякої дрібної худоби. Основних страв вони їдять мало, але закусок – дуже багато і не подають їх усі разом. Саме через це перси кажуть, що коли елліни їдять, то зупиняються, ще будучи голодними, а це тому, що після обіду їм не подають нічого смачного, а як би їм подавали, то вони не зупинялися б. Перси мають велику прихильність до вина. їм не дозволяється в присутності будь-кого ні блювати, ні випускати сечу. Таких звичаїв вони додержуються. Крім того, вони ще мають звичай обговорювати найважливіші справи напідпитку, і те, що вони ухвалили за найкраще під час обговорення, наступного дня, коли вони протверезяться, їм про це нагадує господар того дому, де вони пиячили і сперечалися. І коли вони, будучи тверезими ухвалюють це, то і виконують рішення, а коли не ухвалюють, то відмовляються від нього. А по всіх питаннях, які вони обговорюють у тверезому стані, вони згодом приймають рішення в п'яному стані.
134. Коли вони зустрічаються на вулиці, можна зрозуміти, чи ті, що зустрілися, належать до однакового суспільного стану, з огляду на те, як вони вітають один одного. Якщо вони рівні, то вони цілують один одного в уста на знак вітання. Але якщо один із них нижчий за станом від іншого, то вони цілуються в щоки. А якщо один із них за своїм походженням далеко нижчий від іншого, то він падає на коліна і цілує ноги іншого. Серед усіх людей, крім самих себе, вони шанують народи, які мешкають найближче до їхньої країни, а після них тих, що мешкають трохи далі, а взагалі їхнє ставлення до народів залежить від того, як далеко вони живуть від їхньої країни. Тих, що живуть дуже далеко від їхньої країни, вони найменш за всіх шанують, бо самих себе вони вважають за найкращих із людей і що достойності людей залежать від відстані, про що я згадував. Отже, ті, що мешкають найдальше від них, мають бути найгіршими. За мідійського панування народи їхньої держави владарювали один над одним. Мідійцям належала найвища влада взагалі над усіма і над найближчими сусідами, а ті владарювали над своїми сусідами, і так до останніх, що йшли за ними(1). За таким розподілом перси віддають свою шану іншим народам, бо їхній народ поступово розвивався і помалу поширив свою владу і правління (2).
135. Найчастіше за всіх інших перси переймають іноземні звичаї. Так, наприклад, вони одягаються, як мідійці, бо вони вирішили, що мідійські вбрання гарніші за їхній одяг, а на війні вони надягають єгипетські обладунки. Вони охоче засвоюють усякі приємні розваги, про які вони довідуються. Так від еллінів вони навчилися кохання до хлопчаків. Кожний із них одружується з кількома законними жінками, але, крім того, вони купують собі ще багато наложниць.
136. Достойність чоловіка(1) для них залежить, крім того, як він поводиться на війні, від того, скільки в нього народилося синів. І тому, в кого їх найбільше, цар щороку посилає подарунки, бо вони гадають, що чим більше дітей, тим вони сильніші. Своїх синів від п'яти і до двадцяти років вони навчають трьох речей, аби вони вміли їздити верхи, стріляти з луків і казати правду. Проте, перш ніж дитина досягне п'ятирічного віку, її не показують батькові, але вона живе серед жінок. І так вони роблять ось чому: якщо дитина вмирає в ранньому віці, щоб її смерть не заподіяла батькові горя.
137. Цей звичай я вважаю правильним, як ще інший, а саме: цар не має права за єдину провину засуджувати когось на смерть, а також ніхто інший із персів не може за єдину провину накласти на когось із своїх домашніх непоправну кару, перш ніж не здасть собі справи в тому, чи вчинок обвинуваченого перевищує його заслуги, і лише тоді може обрушити на нього свій гнів. Перси запевняють, що в них ніхто ще ніколи не вбивав своїх батька чи мати, а якщо такі злочини траплялися до цього часу, то, як показує ретельне дослідження, в такому разі йшлося про усиновлених або підкидьків, або про байстрюків, бо вони твердять, і в цьому вони праві, що неймовірно, аби справжній син міг убити свого власного батька.
138. Все, що їм забороняється робити, про це їм не дозволяється навіть говорити. А найганебнішою справою в них уважається казати неправду, а після цього позичати гроші і це з різних причин, але переважно через те, що той, хто заборгував, найчастіше може брехати. Хто з громадян хворіє на проказу або має білу хворобу, тому забороняється заходити до міста і спілкуватися з іншими персами. Вони кажуть, що якийсь прогріх перед сонцем викликає ці хвороби. І кожного іноземця, якого вразила така хвороба, вони виганяють із країни, а багато хто з персів переслідують із цього ж приводу білих голубів(1). У біжучу воду (2) вони не плюють і не випускають сечі, не миють у ній своїх рук і нікому не дозволяють цього робити, бо вони дуже шанують біжучі води.
139. І ще інше існує в них, на що самі вони не звертають уваги, але мені це помітне. їхні власні імена за своїм значенням пов'язані з тілесними прикметами і величчю їх носія, всі вони закінчуються однією і тією ж літерою, що її дорійці називають сан, а іонійці – сигма(1). Цією літерою закінчуються, якщо добре дослідити, всі імена персів – не так, що одні закінчуються, а інші – ні, але всі імена без винятку *.
140. Це я маю сказати про їхні звичаї і це я виклав докладно. Проте щодо наступного, то тут буде мова про таємні справи і я не маю тут цілковитої певності. Тут ітиметься про покійника. Отже, коли якийсь перс умирає, то його не ховають, поки його тіло не розшарпує хижий птах або собака. Щодо магів, я, справді, знаю це, що вони так роблять, бо це відбувається привселюдно. В усякому разі, перси покривають тіло померлого шаром воску, а потім ховають його в землі(1). Маги значно відрізняються» від усіх інших людей, зокрема від єгипетських жерців, адже ці жерці, крім тих тварин, яких вони приносять у жертву, не вбивають жодну живу істоту, вони вважають це за свій релігійний обов'язок. Навпаки, маги власноручно вбивають усілякі живі істоти, крім собаки та людини (2). Вони навіть змагаються між собою, вбиваючи мурашок та змій та інших істот, що на землі і в повітрі. Ну, щодо цього їхнього звичаю, хай він у них залишається, як його було встановлено спочатку, а я знову повернуся до того, про що в мене йшлося попереду.
141. Іонійці та еолійці щойно лідійців було підкорено персами, послали своїх посланців у Сарди до Кіра з проханням, щоб вони залишалися його підданцями за таких самих умов, як це було під час Кре(1)-за. А Кір, вислухавши їхні пропозиції, розповів їм таку, байку(1): «Один флейтист,– сказав він,– побачивши риб у морі, почав грати на флейті, гадаючи, ніби вони вийдуть на берег, але скоро його сподівання не здійснилися, він .узяв сіті, спіймав багато риби і витяг на берег. Побачивши, як вони там борсаються, він сказав рибам: «Зараз ви не перестаєте, як я кажу, танцювати, а тоді, коли я грав на флейті, ви не схотіли вийти на берег, танцюючи». Кір розповів цю байку іонійцям і еолійцям через те, як я сказав, що перед тим, коли він послав вісників до іонійців, запрошуючи їх повстати проти Креза, вони не послухалися його, а тоді, коли все вже закінчилося, вони готові підкоритися Кірові. А він, звичайно, розгніваний на них, дав їм таку відповідь. А щодо іонійців, скоро їм принесли цю відповідь у їхні міста і вони її зрозуміли, кожне місто в них почало зміцнювати себе мурами(2). Всі вони зібралися в Паніонії за винятком мілетян (3), бо лише з ними Кір склав угоду за тих самих умов, що з ними склав Лідієць. Всі інші домовилися між собою послати вісників до Спарти, щоб запросити спартанців подати їм допомогу.
142. Отже, ці іонійці(1), до яких належить і Паніоній, побудували свої міста під найпрекраснішим небом і в найкращих кліматичних умовах світу з тих, що нам відомі. Бо ні на півночі від Іонії місцевостей не можна порівняти з нею, ні на півдні від неї, ні на сході, ні на заході, оскільки перші згадані страждають від холоду та вільгості, другі – від спеки та засухи. Іонійці не мають єдиної спільної мови, але розмовляють чотирьма перекрученими говірками (2). Мілет – це перше серед їхніх міст на півдні, після нього Міунт і Пріена. Це ті міста, що розташовані в Карії, і там розмовляють однією і тією ж говіркою, а наступні розташовані в Лідії: Ефес, Колофон, Лебед, Теос, Клазомени, Фокайя. Ці міста щодо їхньої говірки зовсім відрізняються від названих вище, але між собою можуть порозумітися. Залишається ще назвати три іонійських міста, з яких два містяться на островах – Самос і Хіос, а третє побудовано на суходолі – це Ерітри (3). Хіосьці та ерітрейці розмовляють однаковою говіркою, але в самосьців своя особлива говірка. Отакі існують чотири різновиди мови.
143. Із цих іонійців, як я сказав, мілетяни не наражалися на небезпеку, бо склали договір, а тим, що були острів'янами не було чого лякатися, оскільки ні фінікійці не були ще підданцями персів, ні самі перси не були ще мореплавцями. Іонійці Азії відокремилися від усіх інших іонійців, і для цього була не якась інша причина, але ось така: на той час, коли ввесь еллінський народ був ще слабим, іонійське плем'я(1) було напевне найслабішим і навіть згадувати про нього було не варто, бо, крім Афін, не було в них іншого вартого уваги міста. Отже, інші іонійці, і в їхньому числі афіняни, уникали цієї назви, не хотіли називатися іонійцями, так навіть і тепер. Якщо я не помиляюся, більшість із них соромляться цієї назви. Навпаки, дванадцять іонійських міст пишаються цією назвою і спорудили собі святилище окремо від інших, яке вони назвали Паніоній, і прийняли рішення, щоб ніхто інший із іонійців у цій справі не брав участі (але ніхто інший і не просив про це, за винятком мешканців Смірни).
144. Так само і дорійці з країни, яка тепер називається Пентаполіс, а перед тим називалася Гексаполіс, послідовно не приймають нікого з сусідніх дорійців до Тріопійського(1) святилища, і навіть не лише це: вони заборонили брати участь тим із своїх громадян, які порушили закони святилища. В змаганнях на честь Тріопійського Аполлона переможці одержували в нагороду бронзовий триніжник і ці переможці мали обов'язок не виносити його з святилища, але присвячувати його там-таки богові. Якось один із Галікарнасса, на ім'я Агасікл (2), перемігши в змаганні, зневажив закон і взяв із собою додому триніжник і повісив його на стіну. З цього приводу п'ять інших міст Лінд, Іаліс, Камейр, Кос і Кнід відмовили в участі шостому місту – Галікарнассові. На його мешканців вони наклали таку кару.
145. Я маю думку, що іонійці склали союз дванадцятьох міст і не захотіли прийняти до нього більш нікого з такого приводу. На той час, коли вони ще мешкали на Пелопоннесі, їхнє плем'я складалося з дванадцятьох частин, так, як тепер в ахейців, котрі вигнали іонійців(1), і країна яких поділена на дванадцять частин: Пеллена, перша після Сікіона, потім Айгейра і Айги, де є Кратій (2), річка, що ніколи не пересихає і від якої одержала ім'я річка в Італії, Бура та Геліка, куди втікли іонійці, переможені ахейцями, Айгій, Ріпи, Патри, Фари і Олен, де є велика ріка Пейр, Діма і Трітайя, а ці є єдиними містами серед них, яких побудовано всередині країни.
146. Такі тепер дванадцять частин ахейських земель, а колись вони певне належали іонійцям. Із цього самого приводу іонійці обмежилися – дванадцятьма містами. Певне, сказати, ніби вони більше іонійці, ніж інші іонійці, або ніби вони благороднішого походження за інших іонійців, це була б велика дурниця, бо значна їхня частина – абанти(1) з Евбеї, що не мають нічого спільного з іонійцями, навіть і саму назву. Крім того, вони змішалися з мініями (2) з Орхомена, з кадмеями та дріопами, також фокейцями, що покинули своє рідне місто, також із молоссами та пелас-гами з Аркадії, з дорійцями з Епідавра та з багатьма іншими племенами змішалися вони. Крім того, ті з них, що пішли з афінського пританея (3) і вважають себе за найблагородніших серед іонійців, не взяли з собою жінок, виїжджаючи для заснування колоній, і одружилися з карійськими жінками, повбивавши їхніх батьків. Із приводу того вбивства ці жінки ухвалили між собою і заприсягалися, що дотримуватимуть цієї присяги і перекажуть це своїм дочкам, що вони не їстимуть разом із своїми чоловіками і не називатимуть своїх чоловіків їхніми іменами (4) і все це через те, що ті повбивали їхніх батьків, чоловіків та дітей і після цих убивств одружилися з ними. Таке було в Мілеті.
147. На своїх царів іонійці Азії обрали одні лікійців, що походять від Главка, сина Гіпполоха, інші кавконів із Пілоса, нащадків Кодра, сина Меланта, а ще інші – з обох цих племен(1). Але, якщо вони найбільш за всіх інших іонійців мають прихильність до своєї назви, нехай вони будуть такими, коли так цього хочуть, чистокровними іонійцями. Отже, справді, іонійці – це всі ті, які походять із Афін і святкують свято Апатурій (2). А його святкують усі, крім ефесців і колофонців. Оці є єдиними з іонійців, що не святкують Апатурій, нібито з приводу якогось убивства.
148. Паніоній – це святе місце на горі Мікале, на її північному схилі, яке іонійці спільно вибрали для Геліконського Посейдона. Гора Мікале – це мис суходолу в тому місці, де віє зефір від Самосу. Там збираються іонійці з своїх міст і святкують свято, що вони назвали його Паніоніями(1). Це властиве не лише іонійським святам, але без винятків усім еллінським святам, назви яких закінчуються однією і тією літерою, як і імена персів.
149. Це все іонійські міста, а тепер я назву еолійські: Кіма, яку називають Фріконійською, Леріси, Неон Тейхос, Темнос, Кілла, Нотій, Айгейрусса, Пітана, Айгаї, Міріна і Грінейя. Всі вони давні міста еолійців, числом одинадцять, бо одне з них – Смірну, відібрали в них іонійці. Отже, і їх було дванадцять, тих, що розташовані на материку. Ці еолійці заснували свої колонії в країні більш родючій, ніж Іонія, але щодо клімату, то вона поступається перед Іонією.
150. Ось як еолійці втратили Смірну(1). В Колофоні відбулося заворушення, його було приборкано і повстанцям, яких було вигнано, смірней-ці дали притулок. Перегодом колофонські втікачі використали такий випадок, коли смірнейці святкували свято на честь Діоніса поза мурами міста, вони позамикали брами фортеці і так захопили місто. На допомогу смірнейцям поспішили всі еолійці, і це закінчилося порозумінням, щоб іонійці видали їм усі їхні рухомі речі, а еолійці за це відмовляться від Смірни. Так зробили смірнейці, а потім інші одинадцять міст розподілили їх між собою і зробили смірнейців своїми громадянами.
151. Отже, такі є на материку міста еолійців, не беручи до уваги ті, що на їді(1), бо вони окремі. Що ж до їхніх островів, то п'ять міст є на Лесбосі (бо шосте – Арісбу, побудовану на Лесбосі, спустошили метім-нейці, незважаючи на те що її мешканці були з того ж племені). На Тенеді є ще одне місто і на так званих Ста Островах (2) – також одне. Отже, лесбосцям і тенедійцям, як іонійцям, що мешкали на островах, нема чого було боятися. Проте інші міста спільно вирішили зв'язати свою долю з іонійцями, яким би шляхом ті не пішли.
152. Скоро прибули до Спарти посланці іонійців і еолійців (бо, звичайно, вони мали поспішати), вони обрали на промовця, як представника всіх їх, посланця Фокеї на ім'я Пітерм. На ньому був пурпурний одяг, щоб привернути увагу і щоб на збори прийшло якнайбільше спартанців. Він виступив перед ними і виголосив довгу промову, в якій просив їх допомогти іонійцям. Але лакедемонці не схотіли уважно його слухати і вирішили не подавати допомоги іонійцям. Ті, звичайно, пішли, а лакедемонці, хоч їх відіслали, незважаючи на це, послали своїх людей на п'ятдесятивесельному кораблі(1), як я роблю висновок, щоб ті зблизька розвідали, в якому становищі перебувають там Кір і іонійці. Щойно прибули ці люди до Фокеї, вони послали одного з них, найздатнішого на ім'я Лакрін, переказати Кірові доручення лакедемонців, щоб він не завдавав шкоди жодному еллінському містові, бо вони не поставляться до цього байдуже.
153. Оце переказав вісник, а Кір, як кажуть, запитав еллінів, що були там із ним, хто такі ці лакедемонці, скільки їх і чому вони скеровують йому це звернення. Коли його повідомили, кажуть, то він дав таку відповідь вісникові спартанців: «Я досі ніколи не боявся людей, які мають у своєму місті певне місце, де вони збираються і своїми клятвами обдурюють один одного. Вони одного дня, якщо я буду здоровий, не матимуть приводу базікати про страждання іонійців, але про свої власні». Такою промовою Кір кинув виклик усім еллінам, бо вони влаштували в себе майдани і займаються там купівлею та продажем. У персів нема таких майданів і вони не знають, що це таке еллінська агора(1). Після цього правителем Сардів він призначив перса Табала, а Крезові скарби і скарби інших лідійців він доручив лідійцеві Пактію перевезти до Агбатанів, і той вирушив із ними туди, а на іонійців він спершу не звернув уваги. І це тому, що тоді були заворушення у Вавілоні, у бак-трійців, у саків і в єгиптян. Саме проти них він мав намір вирушити в похід, а проти іонійців послати одного з своїх стратегів.
154. Коли Кір виїхав із Сардів, Пактій підбурив лідійців до повстання проти Табала і Кіра. Він вирушив до узбережжя і, маючи в своєму розпорядженні всі скарби, вивезені з Сардів, почав наймати найманців і постарався вмовити мешканців узбережжя взяти участЧитать дальше