Владимир Вятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова

І головне. Під німецькою та румунською окупацією, за приблизними підрахунками, на території України перебувало щонайменше 20 мільйонів осіб. Чи можливо було здійснити виселення раптово — як зазначено в «наказі» — такої кількості людей силами двох дивізій?

За доповіддю Берії Сталіну з квітня до червня 1944 року з Криму депортували у східні райони СРСР кримських татар, болгарів, греків, вірмен та осіб іноземного підданства — загалом понад 225 тисяч осіб. У тих операціях брали участь 23 тисячі бійців і офіцерів військ НКВД, тобто співвідношення становило на десятьох депортованих — один боєць НКВД.

Отже, для того, щоб «виселити Україну», необхідно було залучити не менше 2 мільйонів військовослужбовців НКВД.

Задіяти таку кількість особового складу і провести депортацію стількох людей в стислі терміни та ще й «вночі і раптово, щоб не дати втекти іншим і не дати знати членам його сім’ї, які перебувають у Червоній армії» , — було абсолютно нереальним.

Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков, у 1944 р. командував 1-м Українським та 1-м Білоруським фронтами, а також координував дії радянських військ на території України та Білорусі

Терміни початку операції («виселення почати після того, як буде зібрано урожай і здано державі для потреб Червоної армії») визначені геть не конкретно, що для наказу неприпустимо, оскільки функція наказу — координація і синхронізація дій великої кількості людей.

Серед головних аргументів тих, хто вірить у дійсність наказу, — свідчення колишнього керівника НКВД УРСР генерала Василя Рясного, зафіксовані російським поетом, письменником і публіцистом, а за переконаннями і політичними поглядами — палким прихильником сталінізму Феліксом Чуєвим у книзі «Солдати імперії: Бесіди. Спогади. Документи». Проте свідчення, ретрансльовані Чуєвим, не викликають довіри, як і наведений у книзі текст наказу, передрукований з публікації Марочкіна (з деякими змінами).

Якщо вірити Чуєву, то Рясний начебто визнавав наявність наказу про виселення всіх українців, при цьому вказував, що «мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркома внутрішніх справ». Хто саме привіз, Рясний не вказує. Але найбільш важливою є його теза про те, що «за активну діяльність проти Червоної армії з боку оунівців, виступів “боївок”, за вороже ставлення до російськогонароду товариш Сталін наказав виселити усіх українців до відомої матері, а конкретніше — до Сибіру». Мова йде про наказ Сталіна (про те, що наказ був підписаний Берією та Жуковим, Рясний зовсім не згадує). Нижче уточнюється: «його було виконано частково».

І далі процитуємо Рясного у викладі Чуєва:

«Так, виселити Україну — це не Чечню і не кримських татар. Я визначив найактивніших ворогів російського народу і радянської влади — закоренілих вовків. Декілька ешелонів мої молодці заповнили і відправили. Але потім цей наказ раптом зупинився. У чому річ, спочатку не знав ні я, нарком України, і ніхто не знав. Щось відбулося між українськими начальниками і нашими дійсними керівниками, виникли розбіжності, чи треба цією справою займатися. Кажуть, українські вождікинулися в ноги Сталіну, вмовляючи його зупинити виселення. І Сталін поступився».

Чи були у радянського керівництва наміри виселити українців, у жодних інших документах не зафіксовано. Проте факти і документи підтверджують, що сотні тисяч українців, яких звинувачували, наприклад, у причетності до визвольного опору у 1944 році і потім — до самої смерті Сталіна — депортували у табори та заслання.

Незаперечний факт, що репресії проти українців, які жили в умовах німецької окупації, чинили тривалий час після війни. Це були не тільки депортації чи ув’язнення, дуже часто вони мали дещо інший, на перший погляд — м’якший характер: обмеження в праві доступу до вищої освіти та певних посад. Але це означало мільйони загублених мрій, кар’єр, зрештою — життів. Тривалий час комуністичний режим трактував тих, хто пережив окупацію, людьми «другого сорту».

Отже, література, що має стосунок до Варшавського повстання, переповнена свідченнями, інформацією та документами, які звинувачують у тому злочині також і українців, котрі воювали тоді разом із німцями. Саме через винятково рафіноване варварство та людиновбивство. <���…> Насправді немає, мабуть, жодної публікації про Варшавське повстання, де б не було мови про українське варварство під час повстання.