Орест Субтельний - Історія України

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, грунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою. Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом Великим імперія Каролінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. Натомість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпорошених по численних регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступово лишили свої небезпечні торговельні підприємства і зайнялися прозаїчними справами утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та економічного життя Київська Русь перестала існувати як цілісність.

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб по класти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяю чи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою пізньокиївської доби.

Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власними землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим і в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові полов ці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали фіннам, ще до появи тут основної маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко дикту вати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти їхні майбутні політичні успіхи.