Іван Ільєнко: В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Параграф 5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб».

Йшлося про суверенну й соборну Україну, але Полтавська катастрофа не дала здійснити ці далекосяглі плани. Союзники змушені були шукати прихистку на турецькій території. Того ж страшного літа 1709-го 22 серпня старий, убитий поразкою гетьман помер. У похвальній похоронній промові Пилип Орлик високо поставив доблесті визволителя України:

«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.

Та і тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, якого ім’я житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні народ не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».

Розмірковуючи про наслідки поразки І. Мазепи в Полтавській битві, М. Грушевський у статті «Виговський і Мазепа» («Літературно-науковий вістник», 1909, кн. VI) написав: «Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг опертися український рух проти московської зверхности, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної «измени», не лишила місця для ніяких вагань».

Та все ж, незважаючи і на ці помилки, і на трагічну поразку, ім’я Івана Мазепи стало символом боротьби за українство, за незалежну державу. Як писав Пилип Орлик, Іван Мазепа гетьман «знехтував усім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував самим життям — аби піднести свою вітчизну і визволити її з московського ярма».

5 квітня 1710 року козацька рада під Бендерами обрала гетьманом Пилипа Орлика й затвердила «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська».

Діяльний і невсипущий Орлик, маючи незначні військові частини, заручився підтримкою кримського хана і в березні 1711 року рушив на Лівобережну Україну. Він розіслав універсали з закликом «ополчитися против московської власти» (М. Костомаров), а також звернувся за підтримкою до гетьмана І. Скоропадського, пообіцявши в разі визволення з-під московського уярмлення не претендувати на його булаву. Та старий гетьман вволив бажання царя й послав військо проти Орлика. Царські кати палили Орликові універсали, а з наказу Петра І до Глухова було зібрано як закладниць дружин генеральної старшини, в тім числі і гетьманшу. Київський губернатор князь Д. Голіцин таким чином пильнував жінок правобережних полковників. Похід Орлика мав незвичайний успіх, українські фортеці відчиняли перед ним свої брами. Але невдача спіткала його при штурмі Білої Церкви, коли царське військо зробило вдалу вилазку. Поляки, які були з Орликом, відступили на Полісся, а татари кинулися набирати по селах ясир та грабувати церкви, їхній султан відступив до Буга.

Коли в липні того ж року російське військо на чолі з Петром І було оточено на річці Прут турецьким військом, разом з яким були і козаки Орлика, то цар відкупився від полону. Та все ж Орлик зумів добитися, щоб у мирному договорі не обминули українське питання. Може б, воно й постало у виграшному варіанті, якби знову ж не царські червінці, завдяки яким пункт щодо України було сформульовано досить нечітко. Орлик розглядав його, як зречення царем України, а московська дипломатія тлумачила це на свою користь. Навіть під загрозою війни з Туреччиною цар не виводив свого війська з України, а черговий відкуп уможливив зміни в Прутському договорі, за яким Росія відмовлялась не від усієї України, а лише від Правобережної, залишивши за собою Київ. Та Орлик переконав султана допомогти у визволенні України. Але царська дипломатія, вдаючись до хабарів, гасила ці наміри турків. Орлик змушений був перебратися до Швеції. Щоб паралізувати дії Орлика, цар обіцяв йому та його сподвижникам амністію, але гетьман її не прийняв, бо «був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі». Після смерті свого протектора й основного союзника в боротьбі з Москвою Карла XII (1718) для Орлика починається «безнастанна блуканина по Європі» в пошуках сил, які б допомогли у визволенні України. 1721 року промосковська партія при королівському дворі добилася підписання миру між Росією і Швецією.