Марк Солонин - Нет блага на войне

Последний «рубеж обороны» адвокатов бандеровщины выглядит так: «Террор развивался стихийно и массово как реакция на двадцатилетие унижений и насилия со стороны польских властей… Руководство ОУН и командование УПА некоторое время просто закрывали глаза на то, что творится» . Просто закрывали глаза. От стыда, надо полагать…

Прежде чем перейти к цитированию документов, обратимся к фрагменту из книги «Горькая правда», написанной в Канаде украинским историком Виктором Полищуком. Автор родился и вырос на Волыни, в крестьянской семье; жизнь, порядки и обычаи этого глухого, бедного края видел он своими глазами:

«Я, як і мої сестри, виховувався (воспитывался) в українській патріотичній родині (семье), яка, однак, не мала нічого спільного (общего) зі зневагою (презрением) до поляків чи євреїв. Найближчим нашим сусідом був єврей Гершко, з котрим батько й мати розмовляли виключно по-українськи, так само, як і ми, діти, з його дітьми. Ніколи між нами не було сварки, а на єврейську пасху сусід давав нам мацу.

В нашому містечку не було української школи, отже я ходив до польської, а читати й писати по-українськи навчив мене батько. Закінчивши 1939 року сім (семь) класів, я склав екзамен до комерційної гімназії в нашому місті, проте (однако) війна й арешт батька 17 вересня (сентября) 1939 року більшовиками перекреслили плани мого дальшого тоді навчання (обучения). Всі канікули ми, діти, проводили на селі, в діда й баби. Ні від них, ні від будь-кого в селі тоді я ніколи не чув поганого слова на адресу поляків чи євреїв. Село було однонаціональне, українське, спокійне, працьовите (работящее). Характерно, що ніколи, ні влітку, ні під час різдвяних чи великодніх свят (ни летом, ни на Рождество или Пасху) я не бачив там пхяної людини. В моїх діда й баби на рік (в год) ішло не більш, як півлітри горілки: по малій чарці випивали дідуньо, мій батько й дядько Іван. Хати не мали замків (не имели замков), двері замикали кілочком (палочкой), що мало означати, що нікого вдома немає. Про крадіжки ніхто не чув (про воровство никто и не слышал)…»

То же самое можем мы прочитать и в великом множестве других воспоминаний; те, кто постарше, мог слышать это и от своих родителей. Именно так и жили: работали от рассвета до заката, по великим праздникам выпивали по малій чарці самогонки , двери запирали палочкой. Теперь нас хотят убедить в том, что эти люди так сильно обиделись на польскую власть, что через четыре года после разгрома и исчезновения 2-й Речи Посполи-той «стихийно и массово» пошли резать, рубить топорами, колоть штыками, пилить пилами своих польских соседей? Причем произошел этот «стихийный взрыв народного возмущения» именно там и именно тогда, где и когда появились вооруженные отряды УПА. При этом во всех остальных регионах Украины ни массовых, ни даже единичных случаев антипольских выступлений не было и в помине, а в Галичине резня началась примерно полгода спустя и, опять же, «совпала» по времени с организацией вооруженных отрядов украинских националистов (УПА и УНС). И это называется «стихийность?

Тотальная этническая чистка ( «повне усунення всіх займанців з українських земель» ) была запрограммирована «отцами-основателями» ОУН еще в 1929 году. В 1943 появился наконец инструмент (УПА), при помощи которого можно было это усунення начать. О какой же «стихийности» можно тут говорить? Так никто (никто из тех, кто был лично знаком с ситуацией) про «стихийность» и не говорит. Мыкола Лебедь (благополучно избежавший наказания и перебравшийся за океан) в своих мемуарах с гордостью (!) пишет: «Поляки, що одержали наказ (получили приказ) опустити (покинуть, очистить) терен, здебільшого добровільно (по большей части добровольно) той наказ виконали (исполнили); їхнє нерухоме майно (недвижимое имущество) перейшло у власність (собственность) українського народу» .

Сохранившийся в украинском госархиве документ позволяет уточнить конкретное содержание того, что Лебедь называет «приказом» и «добровольным» его выполнением:

«З огляду на офіціяльну постанову (позицию) польського уряду (правительства) в справі співпраці (в деле сотрудничества) з Совітами, треба поляків з наших земель усувати (изгнать). Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення (указание) до кількох днів (в течение нескольких дней) випровадитися на корінні (коренные, исконные) польські землі. Коли воно не виконає (исполнит) цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу (обращаю при этом внимание) на то, щоби поляків закликати (призывать) до покинення земель, а доперва після (и только после этого) ліквідовувати, а не навпаки (а не наоборот). Прошу на це звернути спеціальну увагу…»