Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

На «перехідний час», тобто до закінчення воєнних дій на Східному фронті, для допомоги поліції на території РКУ залишались охоронні дивізії Вермахту (Sicherungsdivisionen Nr. 213, 454, 444, i частково 403). Бойова група охоронної дивізії, попри голосну назву, включала тільки один посилений піхотний полк, решту ж становили тимчасові окупаційні органи для нещодавно зайнятих територій [27] Мюллер-Гиллебранд Б. С ухопутная армия Германии 1939–1945 гг. — М.: Изографус, Изд-во Эксмо, 2002 — С. 622. . В 1942 році для їх підтримки були створені ще три окремі полки (Sicherungsregimenter Nr. 4, 46, 57) [28] Dean M. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–44. — N. Y.: St. Martin’s Press, 2000, — C. 29. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине — В 2-х кн. — // Кн. 1. — К.: Наукова думка, 1985 — С. 122. . Крім цих частин, для охорони важливих для армії об’єктів по всій території України були розкидані окремі охоронні батальйони (Landesschutzen Bataillonen 351, 353, 439, 560, 568, 783, 788, 842).

Ці частини і з’єднання комплектувались резервістами старшого віку, були обмежені в озброєнні і забезпеченні особовим складом, тому рівень їхньої боєздатності був порівняно невисокий. Здебільшого вони були розосереджені по районах в якості місцевих і польових комендатур (Orts- und Feldkommandatur) та гарнізонів. Батальйони «ландшутц» початково були прикріплені до таборів військовополонених, охорону яких вони здійснювали, але з 1942 року їх почали застосовувати і до антипартизанських операцій. В сільській місцевості прифронтової смуги окупаційні функції могли здійснювати невеликі моторизовані підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie).

В залежності від характеру і місця дій, охоронні частини і з’єднання були підпорядковані командувачу Вермахту в РКУ Карлу Кітцінгеру [29] Karl Kitzinger (1886–1962), генерал авіації (1939). Учасник 1 св. в., Залізний хрест 1 і 2 класів. Після війни — в Райхсвері, з 1934 — в Люфтваффе, займав керівні посади у службах забезпечення і ППО. З квітня 1940 по червень 1941 — командувач авіаційної області «Норвегія», з липня 1941 по липень 1944 — командувач Вермахту в Україні, з липня по жовтень 1944 — командувач Вермахту у Франції. З жовтня 1944 по травень 1945 намагався організувати оборону фортечного району «Захід» («Західний вал»). Полонений британськими військами, у 1947 — звільнений. (Wehrmacht Befehlshaber Ukraine), або командувачам тилових районів груп армій в зоні військового командування (гр. а. «Південь», згодом в різний час гр. а. «А», «Б», «Дон», «Південна Україна», «Північна Україна», генеральне командування «Крим»). Крім охоронних частин, у випадку крайньої необхідності, для придушення партизанського руху і здійснення окупаційних функцій застосовувались 143-та і 147-ма резервні дивізії, що підпорядкувались командувачу Вермахту в Україні, і 153-тя резервна дивізія в складі гр. а. «А» в Криму [30] Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии 1939–1945 гг. — М.: Изографус, Изд-во Эксмо, 2002 — С. 395–396. . Єдине поліційне з’єднання, що існувало на 1941 рік — 4-та поліційна моторизована дивізія військ СС — з самого початку радянсько-німецької війни була кинута на фронт, і за своїм призначенням так ніколи і не застосовувалась.

Крім німецьких з’єднань, окупаційні функції здійснювали ще угорські війська в складі трьох дивізій, але постійно в РКУ перебувала тільки одна — 105 легка піхотна, двохполкового складу. Уряд Словаччини надав у розпорядження Райху свої дві дивізії, моторизовану і охоронну, остання з яких (Zaistovacia divizia) з листопада 1941 року використовувалась на території РКУ. Вона складалась з двох піхотних та одного артилерійського полку, і контролювала територію в трикутнику Фастів-Житомир-Овруч та сусідні райони Південної Білорусі. Проте з часом дивізія проявила себе, як ненадійна, і була розформована навесні 1943 р [31] Див.: Abbot P., Thomas, N. Germany’s Eastern Front Allies, 1941–45. — London: Osprey, 2001. — С. 25–28; Micianik P. Slovenska armada v tazeni proti Sovietskemu zvazu (1941–1944): Zaistovacia divizia a zeleznicni pionieri. — Banska Bystrica: DALI-BB, s.r.o., 2008. .

На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жодної можливості створення українських збройних формувань. Про це дуже чітко висловився сам Гітлер на нараді вищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: «Навіть якщо спочатку може здатися легким залучення будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги — все це невірно!.. Тільки німцю дозволено носити зброю, а не слов’янину, не чеху, не козаку і не українцю!» [32] Цит. за виданням: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов в 8-ми т. — М., 1989 — Т. 3. — С. 567. . Негативне ставлення Гітлера до цього питання було широко відоме, а ті проекти національних армій, які до нього доходили, категорично відкидались, часто з негативними наслідками для їх подавачів. Так, на пропозицію фельдмаршала фон Бока про створення російських збройних формувань, у штаб групи армій «Центр» було надіслано «Роз’яснення», де сказано: «Ми ні від чого і ні від кого Росію не визволяємо. Ми її — завойовуємо …. Ми не потребуємо ніякої російської національної армії і не збираємося формувати ніякого російського уряду» [33] Бунич И. Операция «Гроза». — Кн. 2. — К.: АСК; СПб.: «Облик», 2000 — С. 658–659. Виділено в оригіналі. . Українців від росіян Гітлер не відрізняв, навпаки, він казав, що «Україна — це матір Росії, тому вони не можуть воювати одне з одним». Розвиваючи цю «геніальну» думку фюрера, Гіммлер один з своїх наказів по поліції адресував «для України і інших російських областей».