Юрій Сорока - Бій під Крутами. 1918

Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі у нього забракло «мітингового героїзму»; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.

Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державности, взивали до пімсти.

З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й організувались там, де був державний центр, – отже, в серці України… Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.

Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім'я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно – під час бою – разом з молодими вояками вміла вмирати.

Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.

Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними, і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.

Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до ЗО людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!

Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміграції, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, – подаю за свідків правдивости описаних подій. Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам'ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде – не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна! [5] Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді. – Торонто, 1962. Ч. – 10. – Січень-березень.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА:

Борис Григорович Монкевич народився 25 березня 1896 року у Кам'янці-Подільському. Сотник армії УНР Командував сотнею 4-го Запорозького ім. Богдана Хмельницького полку. Історик, автор кількох книг, присвячених боротьбі УНР проти більшовицької Росії. У1929році опублікував книгу спогадів «Бій під Крутами». Помер 7 лютого 1971 року.

Крути – це перший етап великої і страшної боротьби Українського народу за визволення, це Ґолґота українського студентства, української молоді. Масова загибель української молоді в бою під Крутами показала, що раз витягнутий меч – піхва повинна бути відкинена. Ці перші жертви потягнули за собою нові й нові лави борців. Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби.

З боку сучасної військової науки події під Крутами своїм масштабом і в стратегічному відношенні не можуть мати жодного значіння, але з боку морального вони втілили в собі й Маренго, й Ватерлоо, й Седан.

Разом з революцією 1917 року прийшло й національне відродження українського народу.

Найвидніщі уми нашого відродження спочатку непохитно вірили в російську демократію, вірили в те, що російська революція приносить визволення всім народам і думка про могутню і непорушну монолітність великої Росії була міцно прищеплена в українських угрупуваннях.