Юрій Сорока: Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Тепер перейдемо до іншого роду військ, який у середині XVII сторіччя, стрімко модернізуючись і набираючи ваги, голосно заявляв про себе, як про найголовнішу силу на полі бою, за що згодом був прозваний ні багато, ні мало, а богом війни. Так, мова йтиме про артилерію. З'явившись ще кілька століть тому, вона на той час значною мірою позбавилась тих вад, що мала раніше — ненадійності, низької здатності до транспортування, величезної вартості й малої потужності. До кінця епохи Ренесансу артилерія набула такого рівня, що у корені змінила фортифікаційну науку й тактику бою. В польському війську більша частина пушкарів були найманцями з Європи. Вони вважалися окремою кастою у війську і оберігали секрети артилерійської справи від непосвячених. Гармати мали різні калібри, в середньому від 3–5 (фалькони та фальконети) до 20–25 сантиметрів (важкі осадні гармати та пищалі). Були також мортири, прообрази сучасних мінометів, інколи досить серйозних калібрів — 30–40 сантиметрів.

Кількість гармат у польському війську в різні часи була неоднаковою. В середньому це було 20–30 гармат, іноді, коли під знаменами коронних гетьманів збиралися великі реґіменти [3] Реґімент — частина війська, його відділок. (кількістю в 50–70 тисяч жовнірів), число гармат у війську могло доходити до сотні, а то й більше. Не дивно, що така потужна армата, вибухнувши залпом гарячої картечі, могла зупинити назавжди сотні й сотні комонників, котрі летіли на польські укріплення.

Що стосується організації коронного війська Речі Посполитої, то вона була такою: на чолі його стояли призначені сеймом гетьмани — великий коронний, тобто головнокомандувач усіма військовими силами держави, і його заступник — коронний польний гетьман, котрий здійснював командування військом безпосередньо на полі бою. Гетьманам підпорядковувалось наймане військо кількістю близько 10–12 тисяч жовнірів. Військо це, згідно закону, утримувалося за рахунок королівських маєтків, використовуючи чверть (лат. кварту) цих доходів, тому носило назву кварцяного війська. Окрім кварцяного війська гетьманам підпорядковувалось українське реєстрове козацтво. З точки зору роду військ, реєстровиків можна було віднести до легкої кавалерії, щось на кшталт драгун, з тією лише різницею, що козаки були природженими вояками, жили війною і відточували свою військову майстерність як у боях за інтереси корони, так і у походах на Крим і за Чорне море задля захоплення здобичі й визволення з бусурманського полону християнських бранців. Кількість реєстрових у різні періоди змінювалася і налічувала від трьох до десяти тисяч козаків. Відношення польських магнатів до реєстровиків було дивним, принаймні з огляду на ту користь, яку від нього мала корона в десятках битв проти зовнішніх ворогів, таких як Османська імперія, Кримське ханство й Московське царство. Реєстрові полки намагалися зменшити за будь — якої нагоди, а при можливості й взагалі розформувати. Зрештою таке відношення призвело до того, що на заклик Богдана Хмельницького реєстрове козацьке військо відгукнулося досить жваво, полишивши польських рейментарів і майже у повному складі перейшовши на бік бунтівного гетьмана.

Та все ж основною силою у війську Речі Посполитої було «шляхетне посполите рушення», тобто шляхта королівства і війська феодалів, котрі прибували під знамена короля, якщо очікувалась по — справжньому велика битва або державі загрожувала небезпека. Кількість посполитого рушення зазвичай значно перевищувала кількість кварцяного війська, адже деякі магнати мали під своєю орудою справжні армії. Так, наприклад, воєвода руський князь Ієремія Корибут — Вишневецький мав у 1648 році 4 тисячі власного війська. Не набагато відставали від нього такі феодали, як Мартин Калиновський, Микола Потоцький, Стефан Чернецький, князі Острозькі, Заславські, Корецькі та багато інших. І хоча шляхта посполитого рушення часто — густо не визнавала над собою влади й важко піддавалась керівництву, вона була вагомою силою, з якою неможливо було не рахуватися.

Саме з таким військом, котре не знало поразок протягом багатьох років, мав битися Богдан Хмельницький, згуртовуючи навколо себе невдоволених владою козаків та селянство. Кого ж зміг зібрати гетьман під своїм бунчуком і як зумів пройти на чолі своїх полків переможним маршем від Жовтих Вод до Львова, завдаючи поразки за поразкою полякам?

Як можемо здогадатися, Хмельницькому, котрий вигнанцем прибув на Січ і отримав гетьманську булаву від запорізького товариства, не довелося винаходити велосипед. Козацьке військо, що з славою й тріумфами протистояло навалі чвертьмільйонної армії турецького султана Османа II ще під проводом Петра Сагайдачного, а потім неодноразово воювало як на суші, так і на морі з ворогами православної віри й української нації, мало чітку організацію й уявлення про тактику й стратегію ведення війни. На чолі війська, яке територіально було поділене на полки та сотні, стояв вибраний козацькою радою гетьман. Йому підпорядковувалась генеральна старшина: генеральні осавул, хорунжий, бунчужний, обозний, суддя, писар, пушкар і кантаржей. Приклад гетьманської канцелярії, що займалася командуванням війська в цілому, наслідувала полкова старшина. Полковнику підпорядковувались полкові осавул, хорунжий, бунчужний і так далі. В свою чергу кожен полк ділився на сотні кількістю по 200–600 козаків, старшина котрих мала таку саму структуру, як старшина генеральна й полкова.