Юрій Мицик - Св. Петро Могила

3 листопада 1632 р., коли король ухвалив довгоочікувані «Статті», представники православних обрали кандидатами в київські митрополити двох людей: архімандрита Києво-Печерської лаври св. Петра Могилу і вінницького підстаросту шляхтича Михайла Лозку, брацлавського підсудка у 1580—1607 рр., сина знаменитої фундаторки Київського братства Гальшки (Єлизавети) Лозки Гулевичівни. Серед кандидатів не було Ісайї Копинського, якого не сприймав ні король, ні уряд Речі Посполитої. Висунення Лозки було вже суто формальним, оскільки тільки св. Петра Могилу розглядали як стовідсоткового претендента на митрополичий престол і саме його обрав король Владислав ІV 10 листопада. Вже за день король видав свій універсал – ґлейт на вільний проїзд до Стамбула посольства православних на чолі з доктором богослов’я Ісайєю Трофимовичем-Козловським та ігуменом Київського Кирилівського монастиря Леонтієм задля отримання від патріарха Кирила Лукаріса благословення, т. зв. «сакри» (це слово буквально означало передання кандидатові освяченого патріархом «саккоса», частини риз, митрополичого облачення). Благословення дали дуже швидко, а разом з цим надали й почесний титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону», що свідчило про значний авторитет святого у Вселенського патріарха. Ісайя ж був позбавлений митрополичого звання.

Під актом про обрання митрополитом св. Петра Могили підписалися 49 православних шляхтичів – послів на сейм, у т. ч. Адам Кисіль, князь Олександр Пузина, три князі Огинські, королівський секретар і волинський чашник Лаврентій Древинський, мстиславський підкоморій і засновник кількох православних монастирів, майбутній тесть гетьмана Івана Виговського Богдан Стеткевич, новогрудський писар Самуїл Маскевич та ін. Підозри, а часом і звинувачення з боку деяких російських істориків у нерепрезентативності виборів та неправочинності скинення Ісайї Копинського з київської кафедри не витримують критики. Це було не випадкове зібрання православної шляхти, а збори повноважних представників відповідної верстви православного сповідання, які й були делеговані на сейм для розв’язання всього комплексу питань церковного та суспільно-політичного життя і які одностайно підтримали кандидатуру Петра Могили, тим паче, що святий заручився пізніше й підтримкою інших прошарків. Тут слід вбачати не особисті амбіції святого, а логічний наслідок зміни тактики православного табору і складного компромісу між ним та урядом Речі Посполитої.

Православні депутати сейму обрали також двох єпископів: на луцьку кафедру – князя Олександра Пузину, який у чернецтві дістав ім’я Афанасій, а на мстиславсько-оршансько-могилівську – ігумена Свято-Духівського монастиря у Вільні і ректора тамтешньої семінарії Йосифа Бобрикевича. Нові єпископи, особливо останній, були людьми, близькими по духу св. Петру Могилі. Бобрикевич був не тільки щиро віруючим православним, а й високоосвіченим та енергійним пастирем, але, на жаль, передчасно помер (19 (9) квітня 1635). Розпачливі слова митрополита, який довідався про смерть владики, яскраво характеризують його ставлення до покійного: «Права рука у мене відрубана». На Львівській єпархії залишався Єремія Тисаровський, бо він був висвячений єпископом до місії Феофана і формально затверджений ще Сигізмундом ІІІ. Не встигли обрати кандидата тільки на багатостраждальну Перемиську єпархію, що не була обсаджена аж до 1650 р., як її зайняв Антоній Винницький.

На коронаційному сеймі 1633 р. король Владислав ІV, незважаючи на протести папи, підтвердив «Статті», а 15 березня 1633 р. видав відповідний універсал, який затверджував низку прав Православної Церкви в Речі Посполитій і визнавав новообраних православних владик, у т. ч. св. Петра Могилу, митрополитами. Владислав IV був прагматиком, який не домагався викорінення православної віри, він був прихильником іншого курсу зовнішньої політики. На відміну від свого батька, шведа за походженням і коронованого шведського короля, він, по суті, відмовився від претензій на шведську корону і від непотрібної війни із Швецією, але зосередив усю увагу на опорі османській і московській агресії, на нейтралізації московських впливів в Україні й у Білорусі. У зв’язку з цим Владиславу IV була вкрай потрібна підтримка Війська Запорозького, щоб мати в його особі надійного союзника, а не ворога у переддень Смоленської та турецької війн. Не міг не враховувати король і того, що в майбутній війні проти Османської імперії велике значення відіграватиме позиція Молдавії та Волощини, де шанували господарів роду Могил.