Лоуренс Краусс - Таємниці походження всесвіту

Не минуло й десяти років, як молодий шотландський сіромашний фізик-теоретик зробив наступний крок.

Найвидатніший фізик-теоретик ХІХ століття Джеймс Клерк Максвелл, чий вплив на фізику Ейнштейн пізніше порівнював із впливом Ньютона, за збігом обставин народився того ж року, коли Майкл Фарадей зробив своє видатне експериментальне відкриття індукції.

Як і в Ньютона, наукова кар’єра Максвелла розпочалася із захоплення кольором і світлом. Ньютон вивчав спектр видимих кольорів, на які розкладається біле світло при проходженні призми, а от Максвелл, іще будучи студентом, досліджував обернене питання: якою є мінімальна комбінація первинних кольорів, що її буде достатньо для відтворення людському оку всіх видимих кольорів, які містяться в білому світлі? За допомогою набору кольорових обертальних дзиґ він продемонстрував, що практично всі кольори, які ми сприймаємо, можна отримати із сумішей червоного, зеленого та синього – факт, знайомий кожному, хто встромляв у кольоровий телевізор RGB-кабелі. Максвелл використав це для виготовлення першого у світі кольорового фотознімка. Пізніше він захопився поляризованим світлом, одержаним зі світлових хвиль, чиї електричне й магнітне поля коливаються лише в певних напрямках. Він затискав між здатними поляризувати призмами блок желатину та пропускав крізь них світло. Якщо призми пропускали лише світло, поляризоване в різних перпендикулярних напрямках, то з розміщенням їх одна за одною крізь них не проходило ніяке світло. Проте якщо в желатині були наявні деформації, то в результаті проходження крізь нього світла його вісь поляризації могла обертатися, тож певна кількість світла могла пройти й крізь другу призму. Вишукуючи такі інтерференційні смуги світла, що проходило крізь другу призму, Максвелл мав змогу виявляти наявність деформацій у желатині. Сьогодні це стало корисним інструментом виявлення можливих деформацій матеріалу в складних спорудах.

Проте навіть ці хитромудрі експерименти не є адекватним відображенням могутності ненаситного інтелекту Максвелла та його математичних здібностей, які проявилися в напрочуд юному віці. На превеликий жаль, Максвелл помер у віці лише сорока восьми років і мав занадто мало часу для завершення всіх своїх починань. Його допитлива натура відображена в пасажі, який його мати дописала до листа його батька своячці, коли Максвеллу було лише три роки: «Він дуже щаслива людина, і відколи розпогодилося, почувається набагато краще; він чудово вправляється з дверима, замками, ключами тощо, і ми постійно чуємо від нього “покажи, як це робе”. Він також вистежує приховані русла струмків та дзвінкових дротів і те, як вода просочується крізь стінку басейну».

Після передчасної смерті матері (від раку шлунка, жертвою якого пізніше в цьому ж віці стане сам Максвелл) освіта хлопчика перервалася, проте у віці тринадцяти років він увійшов у колію в престижній Единбурзькій академії, де здобув відзнаку з математики, а також з англійської мови та поезії. Після цього, коли йому було лише 14, він опублікував свою першу наукову статтю на тему властивостей математичних кривих, яку було представлено в Королівському товаристві Единбурга.

Після такого не за віком стрімкого старту Максвелл розквіт в університеті. Він закінчив Кембридж, упродовж року після випуску (значно раніше середнього для більшості випускників) ставши членом коледжу. Уже незабаром він пішов звідти й повернувся до рідної Шотландії, діставши посаду на кафедрі натурфілософії Абердинського університету.

У віці лише 25 років він був головою відділу й викладав п’ятнадцять годин на тиждень, плюс читав додаткову безкоштовну лекцію в сусідньому коледжі для робочого люду (для нинішнього штатного професора це було б нечувано, і навіть мені самому важко уявити, як би я це все робив і мав наснагу ще й на дослідження). Утім, попри все, це Максвелл знайшов час для розв’язання задачі, якій тоді виповнилося вже двісті років: «Як кільцям Сатурна вдається лишатися стійкими?» Він дійшов висновку, що кільця мають складатися з маленьких частинок, що зробило його лауреатом престижної премії, установленої для заохочення пошуку відповіді на це запитання. Його теорія підтвердилася більш ніж сто років по тому, коли космічний апарат «Вояджер» передав на Землю перші знімки цієї планети крупним планом.