Хорхе Ліврага Ріцці - Плисти проти течії. Том 2

Нам варто піднятися над відмінностями наших характерів, відмінностями між поколіннями, відмінностями у просторі і в часі, треба спробувати згуртувати тих, хто відчуває і розуміє все це. Нам треба спробувати об’єднати наші серця у спільному пошуці та взаєморозумінні.

Хіба можна, любі друзі, щоб злочинці і злодії перевершували нас в організованості і здатності жити у злагоді? Адже вони об’єднуються між собою і, як правило, не видають своїх у разі небезпеки. Вони здатні зберігати вірність. Невже всю вірність, всю відданість сьогодні привласнили собі злодії? Невже у здатності об’єднуватися ми поступимося тим, хто торгує людьми або продає наркотики?

Ідеалісти, філософи, художники, вчені – всі, хто хоче нового і кращого світу, всі ми повинні мати ще більшу здатність об’єднуватися і створювати міцні узи. Наша філософія пропонує не тільки цей пошук, не тільки вирішення особистих питань, а й формування нового типу людей, нового способу мислення, який дозволив би створити нову науку, нове мистецтво, нову політику, привести до нового співіснування.

Нове співіснування, нова політика, новий образ мислення, почуття містичного – ми в жодному разі не можемо втратити всього цього, як би воно не звалося і в якій би формі не виявлялося, головне, щоб воно було сповнене глибокого змісту. Тоді одного разу, зимовим вечором, вставши на коліна в снігу, ми раптом зможемо відчути Бога. Нам важливо мати завзятість і стійкість, властиву матеріальним речам. Якщо взяти камінь і підкинути його вгору, він неминуче повернеться до своєї матері-землі, від якої відлетів. Так чому ж наша душа втратила здатність повертатися до свого батька Бога з такою ж природністю?

Щоб бути містиком, ідеалістом, не потрібно ніяких особливих умов, потрібно просто бути природним, потрібно зустрітися із самим собою і навчитися виражати те, що живе в нас. І тому «Новий Акрополь», який ми вам пропонуємо, – це нове Верхнє Місто. Він не пов’язаний ні з релігією, ні з політикою. Це людяний і суто людський підхід до життя для нових людей, які хочуть по-справжньому жити в цьому світі, жити повноцінним внутрішнім життям, подолати межі смерті, пізнати суть речей; для тих, хто здатний милуватися квітами, плином річки, польотом метелика; хто вміє цінувати своїх друзів і бачити в маленьких дітях надію для майбутнього; хто не буде ридати, що залишає це життя, але буде здатний зрозуміти неминучий, невблаганний закон, який веде нас крізь час.

Зрештою, для тих людей, які здатні відчувати священне тремтіння перед величчю гір або співати від радості на сході сонця… Для чоловіків і жінок, що можуть йти з’єднавши руки, не побоюючись нападів і не знаючи втоми. Для всіх, хто прагне тільки вгору і вперед!

Лекція, прочитана у Мадриді, 1976 р.

Є одна річ, яка хвилювала філософів завжди, – це життя та його різні аспекти: чи вічна людина, чи існує смерть, що відбувається, коли ми залишаємо сцену цього світу?

Ці питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всі, хто живе сьогодні, приречені на смерть. Усі ми маємо померти.

Іноді ми думаємо – дотримуючись надмірно матеріалістичних позицій нашого часу – що про це краще не розмірковувати. Ми вважаємо, що краще й зовсім не торкатися цієї теми, адже смерть стосується інших. Очевидно, що всі ми народжуємось, живемо і рано чи пізно змушені будемо померти.

Мене – як філософа та як людину – хвилює, що людей не турбує питання про те, чим є життя і який його сенс. Тому що є речі, які обходять одних і не стосуються інших, наприклад, політичні чи економічні проблеми, але є одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невідворотності смерті. Адже помирають усі.

Тому мені, як філософу та як людині, здається дивним, що стільки людей зовсім не занепокоєні питанням про самих себе і не звертаються за відповіддю до найвеличніших джерел давньої мудрості та найвидатніших мислителів сучасності.

Ми знаємо, що все, що існує в світі, в тій або іншій мірі, є живим. Раніше ми всі речовини поділяли на органічні і неорганічні й навіть зараз продовжуємо розрізняти органічну і неорганічну хімію. Ми говоримо, що собака, кішка, людина – живі істоти, а вікно чи шматок дерева – ні. Але чому?

Результати сучасних досліджень, зібрані впродовж певного часу, показують нам, що всі речі та всі живі істоти складаються з одних і тих самих елементів: механічних, термічних, електричних, магнітних і т. ін.

Дуже важко сказати, де життя є, а де його немає. Нам здається, що якщо кішка муркотить, коли її пестять, і нявчить, коли її б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, він видає звук… І звук, що виникає від удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, і є голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно тріщатиме, і цей тріск буде криком агонії вмираючої істоти. Тобто, із філософської точки зору, ми не можемо відрізняти, що є живим, а що ні.