Хорхе Ліврага Ріцці - Плисти проти течії. Том 2

Як можна пояснити таке? Звідки, яким чином цей невідомий нам письменник зміг дізнатися про те, що має трапитися через двадцять років? І взагалі, як відбувається, що інколи ті ситуації, які мають статися, позначаються заздалегідь, проявляючись людям у символічній формі?

Моїм першим учителем езотеричної філософії був літній професор, німець на прізвище Шміт. Мені було тоді 17 років. Я пам’ятаю, як одного разу він розповів мені історію про свого приятеля, також літнього пана, знавця астрології, який жив у Лондоні.

Справжнім учням, які переходячи із життя в життя на своєму учнівському шляху дають обітницю служіння на благо людства, під час вивчення астрології забороняється вираховувати дату своєї смерті. Учителі, боги вважають, що ми були б не в змозі жити нормальним повноцінним життям, якби знали, коли настане момент нашої смерті. Навіть той, хто вже не прив’язаний до фізичного світу і, відповідно, не вірить у смерть, може мати дітей, учнів, про яких ще треба піклуватися, справи та книги, які має завершити, – і якщо людина знає, коли настане її смерть, це може погано вплинути на відтинок її життя, що лишилося, й відняти у неї багато невідомих їй можливостей, які залишаться, таким чином, невикористаними. Саме тому, хоча для того, хто володіє справжнім знанням астрології, вирахувати його власні «точки смерті» (їх-бо ж маємо кілька) неважко, він ніколи не робить цього. Щоб зрозуміти той факт, що кожна людина має кілька «моментів смерті», треба уявити, що наше життя подібне до конуса, всередину якого ми входимо й рухаємося по спіралі; крізь першу «точку смерті» ми проходимо доволі легко, потім проходимо крізь інші, у яких, можливо, врятуємося, а можливо й ні; але кола, які ми описуємо, стають все меншими й меншими, поки ми не досягаємо останнього з них, де «точки смерті» уникнути вже не вдається.

Також забороняється вираховувати «точки смерті» близьких нам людей, яких ми любимо.

Отже професор розповів мені про те, як його товариш все ж таки вирахував власну «точку смерті»; він визначив не тільки дату, але й спосіб, у який він покине цей світ. Він дізнався, що помре від задушення. Проте, попри свої великі знання, він відреагував на це трохи спрощено: поїхав жити у пустелю Сахара, впевнений у тому, що у зв’язку з відсутністю людей хоч би там що, а від задушення померти неможливо. Єдина річ, яку він забув вирахувати у своєму гороскопі, – це, власне, спосіб, у який відбудеться задушення. І ця людина померла у той самий заздалегідь вирахуваний день, задихнувшись у піску під час бурі, викликаної потужним самумом, спекотним вітром пустелі.

Геродот розповідає історію про одного володаря, котрий наказав прибрати геть зі свого королівства всі колісниці, а також заборонив в’їзд на підвладні йому землі будь-яким візкам із сусідніх держав. Він зробив це тому, що якийсь провидець провістив, що причиною його смерті повинна була стати колісниця. Аж ось у королівстві стався заколот, і один із повстанців убив свого володаря, який саме сидів на троні, вразивши його мечем у серце. Останнє, що побачив той перед смертю, була рукоять меча з витисненим на ній зображенням колісниці, символом королівського роду, до якого належав убивця.

Усі ці близькі за змістом оповідання, почуті від різних людей, наводять нас на думку про те, що існує визначеність, невблаганна доля, якій підвладні всі речі та явища.

Індійська філософія говорить про Дхарман – закон, що керує Всесвітом і всіма його мешканцями; вона вчить також, що існує Садхана – сенс життя і заздалегідь визначений шлях, упродовж якого цей сенс виявляється. Вона стверджує, що існує Карма – закон дії (акції) і реакції.

Індуси уявляли Дхарму як широкий шлях, яким нам належить йти; уникнути цього шляху неможливо. У чому ж тоді може полягати свобода вибору, яку має людина? Яким чином можна було б вирізнити серед тих, хто прямує цим шляхом, поганих від добрих; тих, хто підкоряється інстинктам і вбиває все людське, від тих, хто іде за високими, священними мріями своєї душі? Філософи Індії стверджували, що свобода вибору полягає у тому, щоб рухатися цим шляхом повільніше або швидше. Щоразу, коли ми надто відхиляємося від шляху і наштовхуємось на його межі, ми страждаємо, ми відчуваємо біль, і цей біль пробуджує в нас усвідомлення того, що ми маємо повернутися до центру шляху.

Біль завжди був інструментом пробудження свідомості. Ми реально вміємо цінувати лише ті речі, які втратили.

Усередині кожного з нас живе тихий голос, той голос совісті, який в Гімалаях називали голосом наді ; він спрямовує нас на шляху, розповідає, що ми маємо робити і допомагає розібратися, добрим чи поганим є те, що ми вже зробили. Але, зазвичай, ми не чуємо його – головним чином тому, що не маємо звички звертати на нього увагу. Його звучання ми сприймаємо, як шум води, що падає з висоти, або вітру, котрий розхитує гілля дерев. І ми завжди дозволяємо, щоб він приходив і зникав, залишаючись непоміченим нами. Ми забуваємо, що це голос Бога всередині нас, голос нашої безсмертної душі, нашого вищого «Я», щось найпотаємніше і найсвятіше з того, що ми маємо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навіть тоді, коли ми покинемо цей світ фізично. Цей внутрішній голос підказує нам, у чому полягає наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначеність, яка проявляється в усьому.