Панас Мирний - П’яниця

І Марина Костянтинівна, жінка Микити Івановича, відразу прочула своїм матернім серцем ту синову тугу. Вона болізно на його поглядала й думала: «Дитина… зовсім дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило ні світа, ні людей… Перші, як од'їздили, то все ж були старшенькі, та й то одного, як косою, скосила… А се ж – дитина: на Головосіка сімнадцятий пішов… То ж були і здоровенькі, й показні, а се з самого малу таке замліле та хоре вдалось… Та тож недавнечко з школи – не передихнуло, не вибігалося, як зразу й на службу. Бог його знає, які там люди, які начальники!.. Воно таке тихе… Накричать на його, воно й перелякається; скажуть: роби – і через силу робитиме, поки надсадиться… Що їм? Хіба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову і хазяйка яка буде… Добре, як добра, а як лиха – сидітиме і голодне, і холодне… А там і в товариство яке піймає… Попаде між п'яниць та волоцюг, розіп'ється-розволочиться… Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде».

Все се дуже клопотало похилу голову Марини Костянтинівни, дуже вражало її матернє серце, і вона, слізьми гіркими обливаючи рушнички та простиньки, укладала їх у скриньку, промовляючи:

– Ото ж дивися, Іванику! Оце тобі дванадцять сорочечок – я ось зверху ложу; а се шість рушничків – тут збоку, а се три простиньки… Дивися ж бо! Ти не дивишся, де я ложу, та потім переб'єш усе, шукаючи. Сорочки, дитино моя, більше тижня не носи та давай заздалегідь мити, щоб не прийшлось у чорній ходити. Та дивися, щоб добре мили, а не як там: виполоще у воді, та й годі… Хай таки відзолить добре та й рук доложе!

– Добре, добре, мамо, спасибі вам. Усе буду робити, як ви кажете, – відказував Іван Микитович.

– О-ох! робитимеш! – сумно промовила Марина Костянтинівна, і сльози залили її очі, так що вона і світа білого не побачила.

– От уже й сльози! – крикнув Микита Іванович. – Ну чого ти плачеш? На той світ проводжаєш, чи що? Слава тобі, Господи, що так випало! Хай їде, послуже, побаче світа і людей… Тут де б радіти, а вона – плаче…

– Та як же? Як же? – схлипуючи відмовила Марина Костянтинівна. – Воно таке мале, безздоровне… – На сьому слові голос її обірвався, і вона залилася гірким плачем.

Іван Микитович і собі плакав за своєю старенькою матусею. Шкода йому було її; шкода було кидати свого дворища, де він зріс і викохався, де його пестили і били; свого рідного села, котре він зміряв і вздовж, і впоперек, знав усі закутки, усі ліски, садки, калюжки, людей, і ввічливих, і привітних, – всього йому стало шкода і страшно, до чого тепер його споряджали… Все те, що було, стало ззаду його, привітно хитало головою, прощалось, усміхалось і манило до себе. А там? Напереді?… Невідомість закутала його туманом, страх повив своїм холодом. І гірко плакав Іван Микитович разом з своєю матінкою…

Геть вже за північ полягали спати. Плачем та журбою Іван Микитович так був виморений, що зразу заснув. Старий теж незабаром захріп. Одна тільки Марина Костянтинівна не змикала ні на волосину очей за всю ту ніч… То їй було душно – вона розкривалася; то здавалося, що Іванко прокинувся, – вона схоплювалася, прислухалася… Не чутно нічого, тільки хропе Микита Іванович та миша у кутку скребе… «Прокляті коти! – думає вона. – Скільки їх, а миші трохи під ногами не бігають!..» І скреботня мишача давить їй на душу, а писк сипле морозом по всьому тілу. Марина Костянтинівна здригує і шика. Миша затихла… У хаті темно, як під землею, і тільки одно харчання Микити Івановича розкочується в тій темноті та коли-не-коли цвірконе цвіркун у кутку і немов шпигоне у серце Марини Костянтинівни. «Отже йому і спиться, і байдуже – хропе собі!..» Сльози починають навертатися на очі, і, тихо зливаючи їх, падає знеможена Марина Костянтинівна лицем у подушку…

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.