Хорхе Ліврага Ріцці - Плисти проти течії

Тож нам слід поставити собі деякі запитання і одержати на них відповіді.

Якось я вже казав, що найскладніше визначити те, що найважливіше. Тим-то я говоритиму про Бога, але без дефініцій Бога. Тривіальні речі, як, скажімо, стілець чи будь-який інший предмет, легко визначити. Чому? А тому, що ми виходимо з його матеріальної характеристики, з його власної простоти, з його власного браку онтологічної сутності, що дозволила б йому перетривати момент, тут і тепер, що робить його рухомим, пересувним, важким, вимірним. Але якщо я спитаю: «Чи можете ви дати визначення справжньої любові, життя, смерті?» Виявиться, що ми можемо говорити тільки про ефекти любові, життя або смерті; тобто мова буде не про смерть, а про мертвих, не про любов, а про закоханих, не про життя, а про живі істоти. Тож тема Бога – це питання не стільки його визначення, скільки його віднайдення в собі та в інших. Адже, щойно ми дамо його визначення, щойно помістимо в якусь клітку, в якийсь конверт, в якусь шухляду, він відразу ж перестане бути тим, ким він по суті є, перестане бути Богом, а стане одним з багатьох релігійних образів, що їх витворило людство протягом сторіч.

Віра, духовість, віднайдення Бога – це одне з чуттів, одвічних інтуїцій. Всі прадавні пам'ятки, скажімо долмен, що його побудували невідомі нам народи, або величні піраміди Єгипту та Юкатану несуть на собі відбиток релігії, тобто «нового пов'язання», єднання людини з Богом, присутності божественного в природі. Згодом на долмені будують грецький храм, потім – римський, а відтак – християнський. Вони належать до різних архітектурних стилів та різних орденів, але це монумент Богові. Коли людина вперше поклала камінь на камінь, то зробила це, любі друзі, не просто для того, щоб мати опертя, чи для того, щоб викресати іскру вогню для приготування їжі. Вона поклала камінь на камінь, щоб звести першу колону, першу піраміду, перший вівтар, тобто першу експресію до божественного. Ми знаємо, що цей пошук первинного Вогню серед стародавніх народів, скажімо індусів, зміщується в царину містики і в пов'язання з тим, що є Бог. Найдавнішим Богом індусів, згідно з Рігведою, був Агні. Агні – це іскра вогню, який викресав його батько, тесля Вішвакарман. Внаслідок тертя двох паличок з каменем чи кам'яним стругом виникла перша іскра – перший Агні, від котрого походять усі Боги, концепт первинного Вогню і первинної Божественності.

Звернімось до інших прадавніх народів, скажімо єгиптян, їхні папіруси розповідають нам про примітивне Божество Атум, яке поволі перетворилося на Атум-Ра, тобто вогняне сонце. Перші світоглядні уявлення Єгипту, найдавніші віднайдені папіруси та найдавніші написи на мурах говорять нам не про страви, не про убрання, не про війни, не про щось інше, а про присутність Богів, про присутність Бога, про присутність Божественного.

Можна згадати багато народів, але назвемо лише деякі. Минуле людства іноді варто згадувати. Згадаймо Америку, тобто Месоамерику, де існує легенда про Кетцалькоатля – птаха в пір'ї, що мав водночас ознаки змія. Його ім'я означає «птах-змій». Кетцалькоатль прийшов до людей з неба. Він про дістався углиб землі, в так зване пекло, тобто до психологічного й фізичного низькодолу, до останків померлих людей, а потім воскрес серед людей, щоб вести їх за собою. Але одного дня він сів у човна і зник у морі… Море! Який давній символ! Це okeanôs стародавніх греків. Щоразу, коли я бачу Ніку Самофракійську в паризькому Луврі, то згадую, який зміст вкладали греки в слово okeanôs – безмежне море без портів, коли слава в тому, щоб зійти на облавок і веслувати, веслувати й веслувати… і відчувати в русі весел та дужих рук, як злітають наші голоси співом давніх пісень і давніх слів; і знову вітри надимають підняті вітрила, і знову ми пливемо через okeanôs… Океан, як сказав би Гомер, – це немов велике море вина, що котить свої хвилі і розбурхує нашу фантазію, з нього виринають Боги, чарівні острови, а бездухових воно перетворює на свиней. [2] Алюзія до подорожі Улісса з «Одіссеї» та його перебування в царстві чарівниці Цирцеї.

Якщо хочете, можемо поговорити про інків, які вірили в Кон Тікі Віракочу – Творця життя зі світового яйця; про інків, які зналися на сузір'ях і вважали, що там живе Бог; про інків, які вважали, що людина пов'язана з Богом через райдугу.

В усіх краях, серед усіх народів існує цей божественний зв'язок. Таким чином, накинуті нам матеріалістичні погляди, що людина, мовляв, була істотою утилітарною, що вона почалася з винайденням колеса, зброї, з видобування вогню, є абсолютною вигадкою, яка не має жодного наукового підґрунтя. Насправді людина почалася з відкриття Бога. Відкривши Бога, вона поставила йому вівтар, надала йому певної подоби, явивши його у свій спосіб. А вже потім людина винайшла колесо для переміщення свого вівтаря; вже потім вона створила, викресала, використала вогонь блискавок, щоб запалити вогні на вівтарях і освітлювати своїх Богів уночі. Тільки тоді людина узброїлась в обороні того, що можна назвати totem чи ще якось, але для людини це було щось вище за неї, щось таке, що жило до неї і житиме після неї. Тож перші слова, яких люди вчили своїх дітей, своїх учнів чи своїх наступників, були слова про Бога.