Array Антология - Антологія української готичної прози. Том 2

– Як я злякалась, – тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.

– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. – А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.

Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тієї атласової рученьки. А вона… нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.

– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.

– Харон! – нараз крикнув мій дядько. Вона аж здригнулася.

Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.

– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! – роздільно й підкреслюючи промовив він.

Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.

– Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.

– Я боюсь… – прошепотіла вона.

– Чого ж боятись? Ну годі, погладь.

Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.

– Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся він до жінки, – що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів… Це все дурниці.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увійшли до розкішної їдальні нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стінах мальовничо розмістилися полиці з блискучим посудом, посередині стояв дерев’яний, нічим не вкритий, стіл, на ньому вечеря. Всюди старинне срібло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з тріскотом розкупорив пляшку шампана й ми всі четверо – так, четверо, а не троє, випили іскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весільне мовчання було п’ятим гостем при нашій трапезі.

Говорив тільки сам дядько й дедалі оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жінки, близько нахилявся до неї, не помічаючи, як вона стримує себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б між собою й ним залізо. Але дядько нічого того не помічав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив її пити. Його очі зробилися вузькі, масляні, товсті губи почервоніли, й він проливав вино на стіл.

А вона? Сиділа мов загіпнотизована, старалася усміхатись на тупі дядькові жарти; біле весільне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомічно губилася в дядькових долонях, а очі, очі… Вони підіймалися вверх і дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не міг дивитися на них – моє серце рвалося на часті.

– Ти… ти… Що ти?… Хто ти?…

Обривки якихось питань, недокінчені мислі, безплотні образи – все те вихором тоскливим вертілося в моїй голові, а над усім панувало гостре, як штилет, і отруйне, як цикута, почуття плакучої безсилости. Пігмей перед стихією, приголомшений васал перед всемогутнім бароном. Зрештою, я не знав навіть, проти кого чи проти чого боротись. Я тільки дивився й дивився, мов зачарований, на це рівне чоло, бліді ланити – і душа в мені згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмірно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своєї лабораторії, а я до своєї – ха-ха-ха!..

Я глянув на неї. Ніби ще більше зблідло її обличчя, а в очах засвітилось щось тривожне-тривожне. Потім я побачив, як вони, ті очі, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хіба міг я зостатись? І я пішов геть, хоч чувся так, ніби сам себе приносив у жертву.

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – і побачив, як дядько, мов вампір, уп’явся поцілунком в її шийку; вона одхитнулася і царственний убір голови з білих квітів упав додолу й потоптався ногою. Я вибіг.

Прийшовши до свого покоїку, я впав на ліжко. Так було тяжко, мов навалили на мене важку гору, і я чув, що задихаюся під нею. Я хотів протестувати проти вторження брутального життя до мого спіритуалістичного світу, проти руїни мого спокою – але не міг. Я хотів думати про несвідому церебрацію, про передачу й відбивання думки, про флюїдичний стан речей – але теж не міг. Думка вертілася тільки коло того, що я бачив оце зараз.