Array Антология - Антологія української фантастики XIX—XX ст.

А там вже деякі і на горище полізли, шукають, чи нема сала або горілки.

– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!

Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’яні, а за п’яними і тверезі теж собі все заходжуються біля великого вулія, під котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони і самі перевернуть великий вулій, тоді вже поминай, як звали татарина.

– Ну, тривайте ж, хлопці, – каже, – як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робить!..

Тільки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки і гукнули:

– Давай нам, діду, з сієї, з великої: отутечки багацько меду!

– Не можна з сії колодки, – одказує Дорош.

– Чом? – загомоніли козаки, – давай, кажемо, з сієї, а не даси, ми й самі візьмемо – нам рук не позичати!

Дорош завіря їх, що паройки накинув у сю колодку, так буцім не їм і кажуть; одно товчуть: «З сієї та й з сієї!» Кругом обступили, декотрі вже і за колодку беруться. Що тут на світі робить? От Дорош і каже:

– Слухайте, хлопці, не руште сієї колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неї і одної краплі меду, хіба тільки чортяку побачите!

Та й гукнув до татарина, що йому робить.

– Сількісь, – одказав один з козаків, – я ще на свойому віку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!

За вулій, тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтіч та якомога навтікача.

– Постривайте, хлопці, – гука Дорош, – я вам меду дам.

А вони тікають та лаються:

– Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під вулієм сидить!

Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедію – од їх він вже не таївсь – так вони дуже сміялись і прозвали того татарина чортом. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколу пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: і скотину лічив, і свиней, і болячки на людях вигоював. Проживав він десь за річкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його і унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грішми. Тоді тутечки по степах до чорта їх вешталось; тільки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись гроші, то й набіжать – і мучать, і печуть його, поки не віддасть усього до копійки. Так ото, кажу, і до старого нечистий їх приніс. Раз уночі чує він – хтось турготить у віконце.

– Хто там? – пита.

– Відчини, – одказують, – та засвіти світло, то сам побачиш, хто, коли тобі не повилазило.

Засвітив старий каганець, відчинив двері – увійшло їх три чоловіка. Як глянули на Дороша, на його високий зріст, грізний погляд і бороду аж до колін – уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.

– За грішми? – спитав.

– Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.

– Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

– Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.

Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.

– Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..

Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:

– Беріть, – каже, – це його гроші!

Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:

– А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.

Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.

– Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

– Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.

– Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?

– От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!

Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.

Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував: