Array Антология - Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Вже півні на північ запіли на недалекій пасіці, а в Галчинці завив пес, потім другий, третій – і покотилася луна в поле.

З-за повороту вискочили два вершники, один на гнідому коні, другий на карій клячі. Садили вони так, начеб спішили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупіт копит, що усе ближчав і ближчав, поки нарешті не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги і напнувся наче струна, витяг шию в той бік, звідки примчали вершники, котрі вже спішились і піднімалися сюди. Левко приклав долоні до губ і крикнув: «Го-гоп!»! А вершники відповіли: «Го-гоп!», аж задзвеніла темрява.

Вершники зійшли на Могилу й привітали старого.

– Батьку Левку, ми прибули по обітницю! – сказав один.

Дід кивнув головою:

– Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сідайте, діти мої. Але щоб слухати цю оповідь, мусите навіть в душі сумніву до правди не мати. Бо як баба розгнівається і наврочить, то лихо буде. Зачепивши дідька, не так хутко можна з його пазурів випорснути… А тепер слухайте.

За тих блаженних часів, коли Богданко Ружинський [16] Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народі «лицарем у чорному оксамиті» через своє жалобне вбрання, яке постійно носив у пам’ять про сестру й матір, полонених татарами. , сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях і татарин мирно гомоніли за гетьманським столом в Трахтемирові, який подарував на столицю козакам король Стефан, у ті святі часи, коли три могутні й звитяжні народи тримали в страху сусідніх володарів, над Коденькою [17] Коденька – «річечка, що пливе через Галчинець». ( Примітка автора .) , неподалік від Галчинця, був Дударів хутір. Ще досі землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в ній жінка, що звалася Сукурихою. Одні мали її за чарівницю, інші за ворожку, бо лікувала вона хворих, відмовляла уроки, спроваджувала дощі і градом била врожаї. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусідів. Жили з нею три доньки гожі, як молоді пліточки, звинні, як білочки, а личками – наче журавлини на білім снігу при сяйві сонця. А коли пісні співати починали, то солов’ї мовкли і вслухалися задумливо, а потім і собі пробували ту саму ноту взяти, а коли в танці тропака тяли, то земля аж тремтіла з утіхи під ніжками, озутими в червоні черевички. Жили вони собі без клопотів, а парубки надовколишні горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший піде з дівчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квітку чи зав’яжуть стяжку на сорочці. Але серця дівочі й думки були вільні, як лет птаха в повітрі.

Недовго тривала тая воля жіноча. Одного дня пополудні сестри сиділи на призьбі за пряжею та гомоніли про недільну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви троє вершників, що мчали просто до хутора. Першим влетів на подвір’я степовий кінь з козаком – молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик – і серце їй забилося, а рум’янець розквітнув на щоках. За ним влетів мурза татарський на тонкостаннім бахматі, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорні очі, на кожух зі сріблястої вовни – і опустила очі додолу. Вслід за ними лях об’явився на спіненім скакуні, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю і на шапку з павиним пір’ям, а відчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподівалася.

Матері вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потім винесли з хати молоко, сметану і квашені огірки. Спочатку розмова не дуже й клеїлася, весь час на сміхи переходячи, але поволі наступила черга для солодких слів, живого стріляння очима, а врешті невинні поцілунки, наче ґвалтом відвойовані, ще їх тісніше зблизили. Ось уже гості вирішили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, аніж у спеку. Усі були такі веселі, наче до раю потрапили.

Несподівано, мов грім з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривітно вклонилися їй гості, а коли вона скоса глянула на дочок і помітила рум’янець на щоках, а в очах живі іскри, то так зморщила чоло і так очима люто блиснула, наче гадина, коли має скочити на людину. Вершники, вже не зволікаючи, швиденько забралися з хутора, а, їдучи, не розмовляли між собою, тільки мріяли про нові відвідини. Козак уперше розмарився про розкоші і зваби заміжжя і вирішив на найближчій раді подати голос про необов’язковість парубоцтва на Січі. Мурза, наче піп, розважав про Ісуса і Магомета, зробивши висновок, що усі поклоняються одному Богові і різниця віри не повинна стати завадою в спілкуванні людей. Лях тим часом запрагнув рівності станів і дитячою цяцькою назвав свій герб, яким досі пишався: чаплю на блакитному полі [18] Чапля на блакитному полі – герб родини Топчевських. . А далі сягнув до Адама і Єви і сказав, що всі ми походимо від одних батьків, всі ми брати, а тому повинна бути межи нами рівність.