Андрій Курков - Гра у відрізаний палець

– У вас потяг завтра ввечері й абсолютно нормальний потяг. СВ на одного…

Віктор узяв квиток, тупо подивився на нього. Побачив, що справді на завтра і дійсно СВ. Підвів очі на світловолосого незнайомця.

– Беріть, беріть вашу сумку, – сказав той увічливо. – Нам іще їхати не менше години, потім вечеряти. Коли ж спати?

За ввічливою усмішкою світловолосого незнайомця Віктор відчув силу, якій принаймні в цей момент потрібно було підкорятися. Крім того, поява цієї людини давала певну надію хоч би на якусь інформацію, тобто в будь-якому разі він поїде звідси завтра, про щось дізнавшись.

Віктор пильно подивився світловолосому в вічі. А той усе ще всміхався. І очі його всміхалися привітно, майже радісно.

Віктор узяв із-під столу сумку. Встав.

Чорна «Волга» із затемненими стеклами – Віктор іще жодного разу не бачив цієї моделі – летіла по якомусь проспекту. Віктор сам сидів на задньому сидінні, а на передніх розташувалися світловолосий чоловік і непоказного вигляду водій.

Нік прокинувся ввечері близько десятої. По телевізору йшов якийсь німецький фільм. Сахна в номері не було.

Без Сергія, звичайно, Ніку було спокійніше. Він навіть радий був відсутності свого напарника. Але в той же час якесь відчуття абстрактного обов’язку, підсвідомість колишнього офіцера шарпала його, турбувала, легенько поколювала тонкою голкою, викликаючи тихе роздратування. Де Сахно?

Думки про вечерю потихеньку відтіснили думки про напарника. Бадьорість вимагала підкріплення, їжі.

Нік спустився у фойє, побачив скляні двері в готельний ресторан.

Усередині сидів пристойно одягнений старий і пив пиво з важкого керамічного келиха.

Озирнувшись на Ніка, що увійшов, він опустив келих на столик і підвівся, привітно всміхаючись. Підійшов. Запитав по-німецьки, що він може запропонувати гостю.

Нік врешті-решт зрозумів, що старий цей – або офіціант, або щось подібне.

– Кухар працює до десятої, – пояснив він Ніку. – Але у нас дещо з гарячого залишилося, можу підігріти в мікрохвильовій печі…

Простота і домашнє тепло цього закордонного закладу обеззброїли Ніка. Із запропонованого старим до підігрівання він вибрав якусь особливу сардельку та смажену картоплю. За порадою старого взяв до цього келих пива.

Усівся за столик.

Старий хвилини через три приніс замовлення й побажав смачного. Сам він повернувся до свого недопитого пива.

Знову тиша заповнила простір навколо Ніка. Він відчув себе у вакуумі, ніби відрізаним од простору, індивідуально запакованим, наче костюм хімічного захисту, який чомусь доводилося тягати в усі відрядження.

Думки перескочили у простір, од якого Нік виявився «відрізаним». Вони мовби відірвалися від голови й полетіли в Саратов, до Тетяни і Володьки. Ті, напевно, сумують. Отримали від нього телеграму. Нічого не поробиш, доведеться й їм змиритись, як довелося йому. Світле нове майбутнє трохи відсовується. Це так природно для всієї колишньої та нинішньої радянської країни. У ній завжди все хороше відсовувалося на потім. Тепер усе хороше відсовується «на потім» окремо в кожній із колишніх республік, що відокремилися. Це не означає, що хороше не настане. Це означає, що за все хороше потрібно платити. І тепер, за часів молодого слов’янського капіталізму, хороше, треба розуміти, сильно подорожчало. Навіть очікування світлого майбутнього подорожчало. А раніше все було безкоштовним…

Пиво здалося Ніку слабким, а сарделька сподобалася. Вона виявилася щедрого розміру.

Тишу порушив довгий дзвінок. Старий стрепенувся. Вийшов за скляні двері ресторану у фойє. У м’якому світлі фойє Нік побачив, як старий відчиняв комусь двері в готель. Потім він повернувся в ресторан.

Слідом за старим у ресторан заглянув негр у строгому темному костюмі з краваткою, обвів ресторан спантеличеним поглядом і пішов.

«Значить, готель на ніч зачиняється», – зрозумів Нік і всміхнувся, подумавши про те, що Сергій не зможе зараз пройти нагору в номер непоміченим.

Через півгодини, коли бадьорість, витрачена на пізню вечерю з пивом, почала поступатися місцем утомі, готельний старий підійшов до Ніка і пояснив, що мусить зачинити ресторан.

– Ні-ні, пиво ще можна взяти і пити у фойє, – додав він, побоюючись незадоволення гостя. – Це ресторан треба зачинити об одинадцятій, інакше місцева влада оштрафує. У нас дешева ліцензія…

На літній веранді великого дачного будинку було накрито щедрий стіл. Над столом висіла лампа з солом’яним абажуром, що розливала навкруги ніжне жовте світло. Світло лампи породжувало відблиск на гладенькому металевому тлі чорної «Волги», що стояла перед високим порогом. За «Волгою» загальмувала ще одна машина, що тільки-но в’їхала на територію цього підмосковного «заповідника». Віктор так і не розібрався, що це за машина. Втома і темрява не дозволяли визначити марку.