Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– А ми з тобою знайомі, давно знайомі, люба. На жаль, у нас обмаль часу, поговорімо про головне: тебе запрошено на Небо!

Олена розхвилювалася.

– Та невже? Я ж молода і начебто не хвора! Сподівалася ще пожити… – почала Олена і осіклася, бо їй спало на думку, що Маргарита – її прекрасна смерть, і що лише людина, необтяжена розумом, може сперечатися зі смертю.

– Олено, я не твоя смерть… і до речі, смерті немає. Те, що люди називають смертю, просто вихід душі із земного життя в інший вимір існування.

Слабке срібне сяйво огортало статуру Маргарити, тому, не зважаючи на морок, Олена побачила, як розквітла усмішка на її вустах.

– Тебе запрошено у Рай за життя, ти повернешся на Землю. Ти серед дванадцяти, обраних для місії. Це надзвичайна честь, але ти маєш право відмовитися.

– А за що мені така честь?

– Входиш до складу еліти людства.

– Я? Та хіба я принцеса Діана?! – аж скрикнула Олена з подиву.

– Людські критерії не співпадають зі Вселенськими! – дещо роздратовано кинула Маргарита.

Олена уважно вдивилася в неї. Кого вона їй так нагадувала?

– Як ти знаєш, грішна Земля – володіння Сатани, та останнім часом стан його справ різко погіршився. Людська жорстокість та жадоба влади і грошей на межі божевілля, може початися некерований процес, тому Рай створює особливий загін людей, що мають запобігти перетворенню Землі на грудки астероїдів. Дванадцятеро будуть діяти у крайньому випадку: спасати планету, – і Маргарита раптом лукаво поглянула на Олену, – скажи, Сатана призвів на тебе враження?

– Призвів, він же красень, – буркнула Олена і подумки обурилась: – «Тобі що з того?»

– Та нічого! – безсоромно кинула Маргарита, прочитавши її думку. – З іншого боку, ми стародавні подруги, тож маю застерегти тебе – одягни хрест і не знімай! Сатана захопився тобою не на жарт. Це щось! Полетів вслід за тобою білим голубом! І сміх, і гріх… З аеродинамікою і з головою у того голуба явно було не гаразд: тричі падав!

Маргарита засміялася, а Олена почервоніла. Тричі падав! Чомусь їй стало незручно за вибрик Сатани.

– Маргарито, розкажіть мені про Диявола.

– А що саме? Про нього ж можна розказувати до Страшного Суду!

– Скажіть, будь ласка, головне, хто він?

– Перший Лицар Мороку і Жаху, Прокажений Всесвіту, Таврований Звір, – Маргарита здихнула, – у нього багато регалій… А коротко, Навіжений, що кинув виклик Творцю!

В Олени болісно стисло серце у грудях.

– Тобі жаль його? Безжального Звіра-монстра, Бога-хижака?! – суворо запитала Маргарита і додала французькою: – Розі, прошу облиш думки про Сатану, на тебе чекає цікава складна робота у місії.

Олена прикипіла враженим поглядом до співрозмовниці, несподівано її тіло сіпнулося, як від удару електричного струму, різко.

– Офеліє, це ти? Ти інакше виглядаєш, але це ти, ти! – несамовито закричала Олена французькою і кинулася в обійми Маргарити. – Ти говорила тоді, що мати дітей не наша доля!

– Розі, мила моя подруго, таки впізнала мене? Так, це я! – розчулилася Маргарита.

– Пам’ятаєш нашу страту? – і плечі Олени мимоволі здригнулися від вибухів нервового реготу.

– Ще б не пам’ятати! Дурні аристократки, як важливо було для нас, у що вбратися на ту страту!

– Ми збиралися, мов на бал, – крізь сміх пригадала Олена.

– Ти була у чорному оксамиті, а я у вишневому. Ми сподівались, що на наших сукнях плями крові будуть виглядати не так жахливо… Наші рідні і наречені поступилися заради нас своїми місцями у тій страшній черзі. Ми були першими, пам’ятаєш? – сумно посміхнулась Маргарита.

– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.

– Спочатку твоя!

– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?

– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…

– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, – за наказом того кровожера. Страта за походження: ми були винні, бо належали до вельми аристократичних родин. Прояв звірячої люті на межі революційного безглуздя! Робесп’єр виглядав таким огидним, кострубатим пацюком із сірою мордою!

Подруги розреготалися.

– А Ричарда пам’ятаєш? – запитала Офелія-Маргарита.