Валерий Марценюк - Стихи и рассказы радиолюбителей Украины

В диапазонах резонанс —
К значенью лучшему стремится.
И КСВ – вот это класс —
Желаемая единица!

…Вот так металл антенной стал,
Железо спуталось с эфиром.
Чувствительнее стал металл,
Связав тебя с огромным миром!

Радіовірші, це все для душі
Вони із душі як чайки летять
Вони чарують, радість дарують
І хочеться знову нові писать

Хочу писати, щоб розказати
Бо душа проситься в лісі гулять
В полі широкім, в небі високім
Аж до зірок в мріях злітать

Звуки ефіра, це наче ліра
Тут нові друзі вітають мене
Це дружба міцна, єднає вона
І не відчую, як час промайне.

Вітер віє із-за гаю,
Дерева гойдає.
Лине здалеку без краю,
Куди не вгадає.

То у житі дозрілому
Хвилею гуляє.
То у небі високому
Хмари розганяє.

Клубочаться чорні хмари,
Дощі посилають.
А він летить до діброви,
Там смерчі гуляють.

Легко жити йому, вільно,
Кордонів не знає.
Пролітає скрізь спокійно,
І горя не має.

Хотів з вітром, хоч три днини,
В небі політати.
Звідти глянуть на Вкраїну,
Себе показати.

Якби була та нагода,
Ще й могутня сила.
Щоб дала мені природа,
Такі дужі крила!

Пролітають літа мої
Наче той лелека,
Хоч усі були хороші
Дорога далека.

Хотів я його спитати
Чи ще не втомився?
А йому це краще знати,
Летів, не барився.

До домівки ще далеко,
Сил не вистачає.
Важко дихає лелека,
Долетіть він має.

Прилетів ранком до хати
Там сів і сумує,
Його прийшли привітати
А він їх не чує.

Вітре буйний – буревію!
Ти в небі гуляєш,
Летиш собі без кордонів,
Хмари розганяєш.

Благаю тебе ненаситний,
Лети в Україну.
Вона наша рідна ненька,
Як мати – єдина.

Ми її не вибирали,
Не будем й міняти.
Кращу долю збудуємо,
Щоб надію мати.

Батьківщина допоможе,
У лиху годину.
Щастя дати вона зможе
І батьку і сину.

Думки мої, соколики, до небес злітайте,
Беріть мою недоленьку, в хмарах розкидайте.
Дуже важко з недолею по світу блукати,
Краще її невірную в землю закопати.

А я долю почекаю, навіть і маленьку,
ЇЇ щиро привітаю, як рідную неньку.
Закінчилось моє горе, я вже наблукався.
Не цурайся мене доле, тебе дочекався.

Быстро кружится в вальсе осеннем,
Молодость наша с тобой.
Хоть и прошла она в годы военные,
Все же не время еще на покой.

Все же душа еще молодая
Ей седины не понять
Вечно в пути, покоя не зная,
Ей бы порхая – летать.

Мы ветераны, нам времени мало,
Планы свои завершить.
Вера в победу нам помогала
Путь молодым проложить.

Тi днi минули, наче у вi снi,
Краса Полiсся вже в туманi,
Лиш знов ввижається менi
Царiвна нiжна i до себе манить.

Вона – як Мавка лiсова,
Звести очей немає сили.
Та в серцi смуток вигравав,
Здавалось, жалiсть голосила.

Ще не добуто золото iз скринь,
Природа краю не зiв'яла,
Птахiв не звала далечiнь,
А Мавка знову зиму пригадала.

Тонуло сонце мiж заплав,
Й дерева темiнь обiймала.
Та холод серце не здолав.
В нiм билось те, що не вмирало.

Вiзьму собi пекучий бiль
Вогненим подихом шаленим.
Навпiл дiлили хлiб i сiль.
Чому ж бiда тепер без мене?

Безсоння страдницьких ночей,
I горе, й щастя – все єдине.
З'яснiє темрява очей.
Накличу серцем свiтлу днину,
Коли вiзьму пекучий бiль…

Осмомисле Ярославе,
Ти смiявся з тої лютi,
Злого короля ославив,
I фортецю звiв в Припруттi,

Ще й багато мiст в окрузi,
Пiдпер гори, аж угорськi.
Час зiплив в примарнiм крузi.
То чому ж так гiркне спомин?