Наталка Сняданко - «Шальке» проти Апокаліпсису

Замок Фронберґ майже такий самий древній, як і моє рідне місто, – перші згадки про обох датуються XII—XIII століттями, а Галичина не менш багата на замки, ніж Баварія. Вже хоча б з огляду на це мене не мало би так дивувати, що родина, предки якої побудували цей замок, досі мешкає тут. Але це продовжує дивувати мене, бо аристократи на моїй батьківщині вже віддавна не мешкають у замках, а більшість їхніх нащадків віддавна не мешкає на моїй батьківщині, тому у свідомості мого і молодших поколінь вони чимось схожі на динозаврів, тільки причини їхнього зникнення далекі від кліматичних. Про долі багатьох із них і сьогодні відомо не набагато більше, ніж про причини вимирання динозаврів, а те, що відомо, розпорошене по поодиноких книгах спогадів і в усних переказах свідків, яких із кожним роком меншає. Схожою є і доля замків, у руїнах яких досі можна побачити сліди колишньої розкоші, яку не змогли цілковито зруйнувати навіть роки радянської експлуатації, коли у цих спорудах облаштовували конюшні, казарми, туберкульозні лікарні. Саме тому такою неймовірною є цілком природня і щаслива доля замку Фронберґ, який не постраждав від жодної з воєн минулого століття, і навіть кількість пожеж, які випали на його долю, досить скромна. Частина вікон – все ще оригінальні, з XV століття, на шибах можна прочитати старофранцузькою якісь поважні філософізми. На стінах – портрети предків. Поважні дорослі. Не менш поважні діти, згідно з тодішньою модою – усі в сукнях і з довгим волоссям, незалежно від статі. Частина замку, у якій мешкає сім’я власників, відреставрована та пристосована до повсякденного життя, є навіть доступ до Інтернету. Світло у коридорі запалюється автоматично, і я дуже радію цьому винаходу цивілізації вночі, коли доводиться мандрувати до кльозету безкінечними анфіладами, поміж суворими поглядами фон Фронберґів та фон Спірінґів. І уявляю собі, як поволі впроваджувалися тут усі новітні зручності, як складно було отримати дозвіл на добудову додаткової ванної кімнати, яким проблематичним має бути кожен найдрібніший ремонт і якою радістю є кожне побутове полегшення для мешканців замку.

– Уже понад двадцять років я не займаюся нічим іншим, окрім намагання відновити і зберегти цей замок, – розповідає Губертус, і я раптом усвідомлюю, що могла б годинами розглядати тут все і гортати старовинні документи, але жити під таким тягарем історії я б не змогла. Історії тут настільки багато, що часом до неї просто руки не доходять, і це не дивно, коли тільки перевітрювання усіх замкових кімнат займає мало не півдня, про миття вікон страшно навіть подумати, особливо тих найкрасивіших і найстаріших із старофранцузькими написами, які, мабуть, вилітають від першого необережного доторку. Губертус розповідає, і в це легко віриться, що ще кілька років тому під час кожного дощу їм доводилося підставляти миски попід діри у стелі, а спроба побілити стелю на другому поверсі завершилася падінням на голову крокв. Проблеми можуть виникати цілком несподівано. Навіть найпростіша заміна фіранок рідко завершується успіхом з першого разу, адже стіни і підлога настільки криві, що доводиться вирівнювати полотнища оптично, при цьому одне з них потрібно робити на 10—15 см коротшим за інше.

Але від історії тут нікуди не заховаєшся. Під час короткої екскурсії замком, яка триває майже годину, Губертус старанно перелічує численні заслуги своїх предків, які переважно займали вагому позицію при дворі. У часи реформації Фронберґ став осередком католицизму і сприяв рекатолізації місцевості. Консерватизм володарів замку врятував його від спустошення і в часи секуляризації.

В одній із кімнат зауважую знайомий портрет Гельмута фон Мольтке, минулого року я провела три місяці у будинку, де колись жила його родина. Дядько Губертуса Рандольф також належав до антифашистського руху, як і представники «Крайзауер Крайз» на чолі з Мольтке, і загинув у концтаборі Заксенгаузен. А в самому замку під час війни мешкало чимало французьких військовополонених, які вийшли назустріч американським солдатам і попросили не чіпати господарів, які добре ставилися до полонених. Так Фронберґ знову був урятований, а полонені разом із господарями організували комуну і спільно боролися за виживання у ті голодні часи.

Збереглися їхні щоденники із записами того періоду, деякі із них досі листуються із фон Брайдбахами.

Побут баронської родини мало нагадує те, що я уявляла собі з книжок про життя аристократів. Ніхто не спить до обіду і не п’є шоколад у ліжку до заходу сонця, збираючи сили для чергового балу. Дорослі працюють у власній фармацевтичній фірмі, вкладаючи всі заощадження у реставраційні роботи.