Наталка Сняданко - Відчинено двері до Малої Європи

Вона мовчала протягом усього інтерв’ю, музиканти самі сказали, що дівчина співає з ними тільки у Львові, вони познайомилися вчора, але з першої репетиції відчули, що їм добре імпровізується разом. І я погодилася, що як на імпровіз усе це було справді на дуже високому рівні. Не знаю чому, але я так і не наважилася порозмовляти з нею.

Музиканти продовжували розповідати про життєві незлагоди Скотта Джопліна, який був їхнім кумиром, про першу американську оперу «Трімоніша», яку він написав і яку понад 60 років ніхто не хотів слухати, а потім вона стала світовою сенсацією, через півстоліття після того, як композитор помер у психіатричній клініці. Я слухала їх у піввуха, тішачись, що все так гладенько, і потрібно буде лише розшифрувати інтерв’ю, перекласти з польської, і матеріал готовий. Що ці музиканти не лише добре грають, а й добре говорять, а це з музикантами буває дуже рідко. Тим часом на сцені ведуча солодкавим голосом оголошувала наступних виконавців. І як завжди, забувала прізвища і все плутала, навіть читаючи з папірця. Зате була вбрана у свою традиційну декольтовану вечірню міні-сукню з люрексом.

Організатори конференції зустрічали мене так, ніби я повернулася з довічного заслання, і можна було зрозуміти їхню радість, враховуючи трудозатрати і кошти телефонних розмов, присвячені спробам порозумітися із консульством власної країни. Я вирішила не засмучувати їх і не казати відразу про те, що, попри обіцянки радника з питань євро-інтеграційної співпраці, візу мені дали лише на десять днів. Сказала аж за вечерею, коли всі трохи розслабилися під дією алкоголю.

– Як на десять? А завершення конференції? – жахнулися організатори.

Я знизала плечима. Конференція «Мала Європа: Польща чекає на Україну», на яку було запрошено громадських діячів, політиків та журналістів з Польщі, Німеччини та України, мала на меті показати учасникам здобутки польської демократії, порівняти їх з демократією німецькою і показати українцям, до чого і якими методами слід прагнути. Перша і третя частини зустрічі відбувалися у Вроцлаві, друга в Берліні. І саме завершення конференції було найважливішим, адже наостанок були заплановані виступи українських учасників, зокрема і мій.

Аби порушити неприємну мовчанку, яка запанувала після повідомленого мною, я жартома додала, що пані за бюрком радила мені взяти візу в Берліні.

– Так це ж ідея! – вигукнув один із організаторів. – Радник із питань євроінтеграції польського консульства в Берліні – мій друг.

У вечірній програмі вроцлавської частини конференції я побачила знайому назву слупського джазового квартету і чомусь втішилася. Але цього разу вони грали самі, без неї. Перед початком виступу один із музикантів, той самий, що так добре орієнтувався у творчості Скотта Джопліна, розповів, що це другий їхній виступ у Вроцлаві, але цього разу вони почувають себе якось неповноцінно, бо перед тим були у Львові, де познайомилися із чудовою вокалісткою, яка після однієї репетиції імпровізувала з ними відразу на сцені, і їм це страшенно сподобалося. Вони дуже хотіли запросити її сюди, але її не відпустили з роботи, і тепер вони почувають себе неповноцінно.

І справді, попри набагато кращу визвучку й акустику, яка відрізняла вроцлавський концерт від львівського, музиці бракувало альтруїстичної енергетики солістки, яка додавала темпераменту бездоганно правильній і відлагодженій грі музикантів.

У Берліні візу мені видали без проблем. Щоправда, стару не анулювали, а просто додали ще одну. Тепер згідно з однією візою я мала право перебувати на території Польщі 33, а згідно з іншою – 10 днів. Як я довідалася в Берліні, дійсна шенгенська віза, давала мені ще по п’ять днів при в’їзді і при виїзді. Усе це виглядало трохи заплутано, тому я не здивувалася, коли митник на німецько-польському кордоні, побачивши мій проїзний документ, спітнів і знервовано витер чоло хустинкою. Потім стиснув зуби і викликав по рації підмогу, а всі пасажири поїзда зацікавлено спостерігали за перевіркою, яка тривала довше, ніж контроль усіх решти пасажирів потяга, разом узятих. Хоча, можливо, така реакція була у цих митників на всі українські паспорти, у яких потрібно ставити штампи і перевіряти дані через комп’ютер, а не просто контролювати у пасажирів саму лише наявність паспортів, максимум – те, чи паспорт ще дійсний.