Наталка Сняданко - Невловима лірика буднів

Після зникнення пса Лесик і Пилипко почали частіше вирушати на загадкові нічні екскурсії. Часом поверталися ще тієї ж ночі і до ранку тягали через коридор важкі мішки та ящики. А часом їх могло не бути протягом кількох днів. І тоді мішків та ящиків було ще більше.

Одного разу з такої мандрівки повернувся лише Пилипко. Того вечора нічого не заносили і не виносили з квартири, натомість до самого ранку чувся голосний плач Лесикової дитини.

– Поїхав до Польщі на заробітки, – лаконічно відповідала на запитання сусідів дружина Лесика, чомусь відводячи убік очі. На питання, коли він збирається повернутися, відповідала невизначено:

– Там видно буде.

Але потім зникла і Лесикова дружина разом із дитиною.

– Поїхала в гості до мами, – не менш лаконічно відповідала на запитання дружина Пилипка.

Минув рік, але ні сам Лесик, ні його дружина так і не надумали повертатися. Тільки інколи вечорами з-за стіни, як колись, чути було приглушений дитячий плач, а під сусідськими дверима з’являлася купка собачого лайна. Зникнення решти домашніх тварин пройшло непоміченим.

Залишившись удвох у квартирі, Пилипко з дружиною деякий час продовжували існувати у виробленому попередньо ритмі, так ніби не наважувалися повірити, що на світі буває така розкіш, як однокімнатна квартира на двох. Вони продовжували розмовляти між собою пошепки, наче боялися, що їх почують, нечутно пересувалися вночі до туалету, навіть кохалися вони все ще за старою звичкою, шепочучи одне одному на вухо задихане «Тихше, тихше», яке ритмічним відлунням продиралося крізь тонку перегородку стіни між нашими помешканнями.

Але поступово усвідомлення власної свободи заволоділо ними. Вони почали все частіше вмикати музику і телевізор на повну потужність, спілкуватися, кохатися і сваритися між собою все голосніше, гримати дверима, виходячи вночі з туалету, і все частіше забували покласти слухавку на телефон, позбавляючи нас зв’язку. Більше в існуванні Пилипка і його дружини нічого не змінилося. Вдень вони і далі майже не виходили з дому, їли смажену на салі картоплю і дивилися телевізор, час від часу Пилипко зникав кудись вечорами, а вранці його разом із численними клунками привозила додому машина. Якби не голосна музика і сварки, що почастішали, про існування сусідів можна було б взагалі забути. Саме в цей момент я на кілька місяців виїхала з міста. А коли повернулася, довідалася, що одного дня приїхала міліція і почала обшук сусідської квартири. Пилипка вони забрали із собою. Пилипкова дружина теж «поїхала до мами». Квартира наразі порожня. Кажуть, туди час від часу навідується вуйко Зеньо зі свого «елєватора», але я ніколи його не бачила. Єдиним, що підтверджує цю чутку і нагадує про те, що тут жила родина Качок, є стійкий запах смаженої на салі бульби. Мабуть, він так ніколи і не вивітриться.