Софі Оксанен - Норма

– Шукай адресну книгу, листівки, папірці для нагадування, лотерейні білети, авіабілети, квитанції з готелів, орендованих квартир, – сказав Альвар. – Інші телефони, карти пам’яті.

У виразі обличчя Альвара Маріон прочитала його думки. Те, що йому варто було б самому керувати справою. Тоді таких ляпсусів не було б. Вони б вже знали, хто поставляв Аніті українок, Маріон не потрібно було б думати, ким їх замінити, а брат знову отримав би один із найчисленніших своїх бонусів, і галасливий інцидент клана був би стертий з історії, а вони були б у безпеці.

– Марґіт жила тут два тижня і, напевно, вже багато інших встигло побувати в квартирі, – підмітила Маріон, хоча і знала, що перевірки почалися відразу ж після смерті Аніти. Кланові пси знали вже всіх, хто живе в цьому самому під’їзді, їхніх близьких та рідних, їхні захоплення та щоденні ритуали. Незнайомці кидалися в очі відразу і, очевидно, Ламберт відправив когось із хлопців на похорон, а когось чергувати біля будинку Аніти. До того ж брат не був впевнений, що тільки Марґіт з усіх, хто був на похоронах, користувалася квартирою. Через купу псів Ламберта не прослизнув ще ніхто і ніколи.

– Розкажи ще раз, що ти бачила на похороні.

– Скільки ще разів ми будемо через це проходити? Спитай у своїх людей, чому вони нічого не знайшли тут, – сказала Маріон та глянула на годинник.

Норма була на роботі, Марґіт поїхала, у Альвара був цілий день і Маріон тут не була потрібна, і не хотіла вона тут бути, і не пасувала вона до цієї ситуації. Вона розплакалася і знову взялася за свої щоки, бурмотівши щось про пилюку. Клан хотів лише мучити її. Тому їй також потрібно було бути тут. Альвар нишпорив все ще в парфумерному столику, піднімав пляшечки та баночки, відкривав коробочки. В одній з них знайшлася давня фотографія, на якій Аніта з Хеленою позували у довгих квітчастих спідницях. Маріон відвернула голову.

– Подумай ще, – вимагав Альвар і запхав фотографію до кишені. – Може ти про щось забула?

– Марґіт могла винести звідси все, що завгодно.

– За донесенням речей було мало. В машину Марґіт поклала нічого, окрім маленького візку, мішку для одягу, чогось в’язаного, декількох кімнатних рослин і старого лампового радіоприймача. Норма допомогла з перенесенням, вони обійнялися на прощання, Марґіт повисла на Нормі, Норма виглядала виснаженою, – випурнув Альвар. – Ти знала Аніту краще за всіх. Ти, як ніхто інший, здатна на те, щоб знайти наводку.

Маріон оглянула книжкову поличку: книги про мистецтво, інструкції по роботі з волоссям, докторські книги, генетика. Три англомовні біографії Елізабет Сіддал, дві – про сестер Сазерленд, одна – Марти Харпер, три книги з керівництва для швидкого росту волосся. Не дивно, що Аніта добре робила своє діло – вона читала про волосся все, що тільки було можливо.

Альвар схопив з полиці книгу під назвою «Золотий вік Кокотті», передивився її від початку до кінця та поклав на місце.

– Остання порція пішла за п’ять тисяч баксів за кіло.

– Знаю!

– Ламберт може відправити когось перевірити оселю Марґіт. Нам треба було самим сюди прийти відразу після нещасного випадку.

Скиглення Альвара було даремним. Вчинок Аніти підняв всіх навшпиньки і спочатку було необхідно переконатися, чи не обшукав квартиру вже хтось інший до них. Ніхто не бажав іншої засади і голову клану просили узгодити все. Коли помітили, що у будинку безпечно, Марґіт вже вкоренилася в домі Аніти. Світло горіло всю ніч, плач було чутно аж на сходах. Пси Ламберта стверджували, що жінка не виходила з квартири, окрім як в бюро ритуальних послуг, яке знаходилося в мікрорайоні Ліньят, але і тоді не на довго. Норма не зупинялася у себе вдома, гостей не було.

Альвар став перед камерою, що лежала на книжній полиці. Вона була нова та дорога. Карти пам’яті не було. Він поклав її на місце і повернувся до парфумерного столика. На краях дзеркала були листівки та фотографії з острову Тенерифе, Родосу, Стокгольму, Таллінну, Афін, Риму та Анталії, Ґран-Канарів, сонячного берега Іспанії.

– Якщо Аніта була досвідченою мандрівницею до Києва і у неї були далекі родичі в Україні, чому тут немає жодної листівки звідти? А що, якщо волосся-таки надходить з якогось іншого місця? – спитав Альвар. – Ніхто на похоронах не чув ані про українських родичів, ані про українського коханця чи подругу.

– Звідки ще воно може бути?

– Аніта мала отримувати його через посередника. Нам треба знайти його.

Маріон поглянула на годинник. Їй треба було повертатися до перукарні, бо наступний клієнт мав з’явитися через півгодини. Вона забрала у брата запасний ключ від квартири Аніти на випадок, якщо дівчина прийде забрати речі матері. В мішечку, який висів у передпокої, знаходилися ключі від горища та підвалу. Альвар мав про це подбати.