Ірина Мацко - Імбир для душі

– Виходите? – чемно всміхнувся.

– Ні. Мені ще ні, – розгубилася.

– Тоді щасливо! – блиснула посмішка.

«На жаль, нам не по дорозі… – вирішила. – Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»

А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»

Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.

– Жіночко, вам виходити, – ввічливо звернувся провідник.

– Уже, я ж іще нічого… я ж не бачила, не чула, не жила…

– На жаль, це ваша кінцева станція.

Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.

– Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому, – подумала чи то прошепотіла я.

– А наступного потягу не буде, донечко. У нас усіх лише один шанс… – знову звідкілясь взялася та літня жіночка.

Порція

3 сторінки

Час приготування

6 хв.

Поживність

Допоможе пережити пригнічений стан

Щоб смакувало краще

Підсолодіть страву приємними моментами.

І от сьогодні знов. Упала, вірніше, опали крила, і я з грюкотом гримнулася на грішну землю.

Не хочу!

Не буду!

Не можу!

Холодний день за вікном підморгнув понурим дощем: і правильно, нічого не роби, не варто.

Осінній чай прийшов на допомогу… чому осінній? Бо з сушених трав – і пахне літом і сіном, сухим та стиглим.

Замислилася…

Для чого все? Чому і що важливе? Куди це я біжу і не можу догнати? А може, і не варто? Сидітиму отак тихенько і попиватиму осінній чай… до холоду, до зими…

Схаменулася. Зневіра? Ти знову тут? Ну і що, що впала, що з того, що обрубують крила? Нові ж виростають – і зараз виростуть. А оті щирі оченята малят в сиротинцях. Як вони? Зневіряються? Чи, може, щодня з надією і вірою вдивляються в вікно? А солдати на війні? Теж зневіра? Ні.

Беремося за давній метод. Я назвала його методом Мюнхгаузена. Дуже любила цей твір, а потім і мультфільм. Особливо трюк, коли він сам себе за косичку витягував з біди. Чи це можливо? Байки-вигадки? Довго думала над цим колись. Можливо…

Та якось навчилася і сама так.

Витягую, пригадуючи під хорошу музику все, що є прекрасного на світі, і головне, що у мені є цілий світ. Цей світ дав мені нові світи – дітей, він творить і плодоносить для людей, і люди це вітають, цей світ танцює і співає, розмальовує і головне – любить, любить всіх і все, охоплює цією любов’ю планету і долітає до небес.

Відчула, що метод діє. Знову піднялася. Ще кволі і маленькі, але виростають крила.

Отак. Тільки так. Методом Мюнхгаузена – за косичку, хоч і боляче, але жити і радіти.

Порція

3 сторінки

Час приготування

9 хв.

Поживність

Допоможе пережити розлуку і прийняти майбутнє

Щоб смакувало краще

Страва надто пересолена, тому вживайте потроху, запиваючи відваром віри у щасливе майбутнє.

У затишній жіночій спальні м’яка і пишна подушка не могла ніяк заспокоїтися. Скільки б не переодягала її господиня у шовкову білизну, вона щоразу ставала твердішою. Солонішою. Чому це? Але стільки солоних сліз вона щоночі вбирала у себе, що ця сіль уже не втримувалася всередині і… виступала на поверхню, залишаючись маленькими кристаликами солі. Може, на довше збережеться, але нащо?

Якось зранку, застеляючи ліжко, господиня побачила щось блискуче на подушці – блиснуло у променях сонця. Придивилася – кристалики маленькі, дуже схожі на… сіль. І справді солоні.

– Звідки? Дивно… Я ніколи тут солі не приносила, – сказала вона, але раптом її погляд затуманився і посумнішав: – Так, я знаю. Ця сіль всередині, в мені. Вона закристалізовує моє серце, консервує відчуття, щоб не чули нічого. Так звана захисна реакція організму від болю. Скільки його було? Достатньо, якщо сіль уже не втримується всередині, а засолює, як огірки у банці… подушку. На довше збережеться? А навіщо? Щоб отак, без відчуттів? Не хочу! – Вона від розпачу почала гамселити солону подушку, від чого на серці у неї ставало ще важче, а сльози, солоні сльози знову потекли на шовкову тканину.