Рюноске Акутаґава - Брама Расьомон (збірник)

Змучений і охоплений страхом, що він може повторити божевілля своєї матері, Акутаґава старався виплеснути себе, перенести тягар життя на папір. Останні твори – «Зубчасті колеса», «Діалог у пітьмі», «Життя ідіота» – можна вважати кульмінацією творчості Акутаґави… і кульмінацією всього світлого і демократичного, що було в літературі Японії до Другої світової війни.

«Діалог у пітьмі» – сповідь у вигляді розмови з Совістю, Мистецтвом і Натхненням. Двобій із Совістю – чи не поєдинок з Богом. Акутаґава відчуває вину, йому на порозі пекла нічим виправдатись перед своєю совістю, крім жалюгідного «як усі, так і я». Тож Совість залишає митця страждати в пеклі. Далі – контроверза. В діалозі з Мистецтвом автор виступає з позиції своєї втраченої совісті. Мистецтво старається довести, що з совістю в нього все в порядку, що в справах своїх він був правий. «Ти поет, художник, тобі все дозволено». – У відповідь автор: «Я поет. Я художник. Але я й член суспільства…» І миле раніше мистецтво стає демоном зваби. Пішла совість, не тішить мистецтво. Але ще залишається Натхнення – сила всепроникна, непрошена, але примхлива… візьми в руки перо – і осяяння («саторі») зійде на тебе… Кому кінець, а кому безсмертя.

Огидна мара обступила його з усіх боків. Тіні забутих чи загиблих рідних і близьких вихоплювала з небуття його хвора, розпалена уява. Він ще мріяв написати роман, героєм якого мав стати японський народ, але він так і не осягнув цього героя…

«Життя ідіота» – ще одна сповідь. П’ятдесят один маленький есей як маленькі нотатки із щоденника, в яких – віхи життя людини.

1. Епоха. «Людське життя не варте й одного рядка Бодлерового», – подумав він, позираючи згори на людей.

10. Учитель. (Йдеться про Нацуме Сосекі (1867–1916). Він сидів під розлогим дубом і читав учителеву книжку… Він читав, а йому вважалося, ніби високо в небі непорушно повисла скляна шалька терезів.

29. Форма. Глечик на саке з карбованим візерунком явив йому красу форми.

42. Регіт богів. «На жаль, боги не можуть так, як ми, заподіяти собі смерті…»

51. Поразка. Рука з пером затремтіла, з рота потекла слина. В голові йому прояснилося лише після дози 0,8 вероналу, і то на півгодини-годину. Він жив у сутінках, день у день без надії на майбутнє, спершись на тонкий пощерблений меч.

Акутаґава наклав на себе руки 4 липня 1927 року у віці 35 років. Він залишив по собі понад 100 майстерно написаних новел, які принесли йому світову славу, есеї, а також вірші в жанрі танка. Через 8 років по смерті митця було засновано «Премію Акутаґави», якою в Японії щорічно відзначаються видатні твори нових перспективних авторів. Вона стала і залишається найбільш престижною літературною відзнакою Японії.

На завершення повторимо тезу, висловлену видатним українським поетом Іваном Драчем у передмові до однієї з попередніх збірок перекладів українською:

«Митці типу Акутаґави – це розвідники людини в царині мистецтва, вони промацують нерозвідане, неспізнане. В їхніх грудях б’ється надзвичайно чутливе, безмежно добре людське серце. Вони часом доводять його до остаточного виснаження. Тоді вони не повертаються до війська, що їх спорядило на цей небезпечний шлях. Але іноді вони здобувають такі скарби, які можуть здобути лише смертники-камікадзе, бо іншим – живим – вони просто не даються до рук…»

Б. П. Яценко

Це сталось одного разу надвечір. Якийсь слуга перечікував дощ під брамою Расьомон.

Під широкою брамою, крім нього, не було нікого. Тільки на товстому круглому стовпі, з якого подекуди облупився червоний лак, сидів цвіркун. Позаяк брама Расьомон стоїть на людній вулиці Судзаку, тут могли б перечікувати дощ декілька жінок і молодиків у ітимеґаса [2] Ітимеґаса – старовинний жіночий солом’яний широкополий капелюшок. й моміебосі. [3] Моміебосі – старовинний чоловічий головний убір у вигляді м’якої шапки з загнутим уперед верхом. Проте, крім слуги, не було нікого.

Пояснювалося це тим, що протягом останніх двох-трьох років на Кіото одне за одним насувалися лиха – то землетрус, то ураган, то пожежа, то голод. Тож столиця й запустіла надзвичайно. Як розповідають старовинні рукописи, дійшло до того, що почали ламати статуї будд і священне начиння та, зваливши в купу обіч дороги лаковане, вкрите золотом дерево, продавали його на дрова. Такі були справи в столиці; тому про підтримання брами Расьомон, звісно, ніхто більше не дбав. І, користуючись її занедбаністю, жили тут лисиці та борсуки. Жили злодії. Зрештою, повелось навіть приносити й кидати сюди неприбрані трупи. Й коли сонце ховалося, тут ставало якось моторошно, і ніхто не наважувався підходити до брами близько.