Рюноске Акутаґава - Брама Расьомон (збірник)

На рубежі ХIХ – ХХ століть японська белетристика, що тільки-но відкрила для себе скарбницю здобутків світової літератури, прямо-таки захлиналася в круговерті часом взаємовиключних західних впливів. Те, чого західні митці досягли за більш ніж століття еволюційного розвитку, звалилося на митців щойно «відкритої» Японії водночас: і романтизм, і сентименталізм, і реалізм, і натуралізм, і перші декадентські та модерністські виверти. Все це належало негайно освоїти або бодай скомпілювати. На якийсь час програмною літературознавчою роботою став трактат Цубоуті Сьойо «Сутність роману» (1885), в якому авторитетний фахівець з англійської літератури закликав письменників відмовитися від сталих японських традицій літератури і скористатися європейською літературною технікою натуралізму. Партачі красного письменства захоплено зустріли такий дороговказ: зображай людські почуття, споглядай – і пиши… Але істинні майстри обстоювали реалістичне зображення дійсності, пройняте певними ідеалами.

Ще коли Акутаґава був школярем, серйозні проблеми в своїх творах ставили Токутомі Рока, Сімадзакі Тосон, Таяма Катай. Блискучий сатиричний роман Нацуме Сосекі «Ваш покірний слуга Кіт» (1905) продемонстрував усе багатство арсеналу майстерності як японської, так і європейської літератури, затим в «десятиліття Нацуме» він написав ще декілька знакових романів і міцно зайняв позиції найвидатнішого класика японської літератури. Тож коли молодий Акутаґава прийшов до великого майстра по науку, він узяв на себе нелегку ношу наступництва кращих традицій японської літератури.

Перші новели молодого автора, який добре знався на японській літературі давніх і середніх віків, базувалися на сюжетній канві оповідань ХІІ і ХІІІ століть, але подавалися в психологічному інсайті сучасності у майстерно відточеному стилі. Наприклад, парадокси психології у фабулі «Брами Расьомон» – новелі, яку оцінив Нацуме, а в наш час завдяки кіно її назва стала відома чи не кожній культурній людині в світі. В країні розруха і злидні. Безробітний слуга-охоронець доходить думки, що нема йому іншої ради, як іти в бандити. Загнаний дощем під покрівлю розваленої міської брами, він бачить, як бабуся-жебрачка вириває волосся з голів знесених сюди бездомних мерців, аби продати його на перуки. Це видається йому ще більш мерзенним, ніж бути бандитом. Тож з досади він грабує нещасну і… в мандри з чистою совістю. В однойменному кінофільмі режисер Акіра Куросава використав цю фабулу як рамку, помістивши в неї сюжет ще більш психологічно заплутаного випадку з новели «У хащах».

Творчі пошуки привели митця до формування певних принципів творчості. Отже, об’єктом літературного пошуку має бути психологія людини. Автор повинен займати активну позицію стосовно об’єкта своєї роботи: це має бути не споглядання й опис, а дослідження й аналіз глибин людської душі. Засіб дослідження й аналізу – побудова фабули події. Подією може бути і катаклізм, наприклад війна, і особисте нещастя, наприклад потворний ніс, і жалюгідна дрібниця життя, наприклад мрія вдосталь наїстися каші. Вибір події і побудова сюжету – це справа автора і акт літературної майстерності. Наведемо приклади.

«Ніс» – психологічний портрет високопоставленого буддійського священика, який занепокоєний гігантськими розмірами свого носа. Зовні спокійний, він страждає від постійного внутрішнього збентеження. Достойник застосовує шаманські езотеричні методи для зменшення свого носа до нормальних розмірів. Зміна зовнішнього вигляду між тим несподівано викликає хвилю ще більш відкритих і нещадних глузувань.

І він уже радий, коли одного ранку з полегшенням виявляє, що його ніс повернувся до попередніх гігантських розмірів. «Вже тепер сміятися з мене більше не будуть», – заспокоює він себе, в той час як його звисаючий ніс погойдується під поривами вранішнього вітерця.

«Бататова каша». В основі – давня бувальщина про те, як бідний самурай все життя мріяв від пуза наїстися бататової каші (про солодке картопляне пюре мріяла людина) і, зрештою, при нагоді, таки об’ївся, коли можновладці знічев’я зволили його добре нагодувати. Критики вбачають у цьому сюжеті психологічний парафраз «Шинелі» М. В. Гоголя. У Гоголя – скромний чиновник, бідний і вкрай затурканий, маленька людина, але з великою мрією – справити нову шинель. У Акутаґави – рядовий самурай (а рядові самураї, треба сказати, були вічно голодні ланці), теж з великою мрією – хоч коли-небудь добре попоїсти. І той і другий – лагідні, не здатні образити люди, що викликали жалість. Правда, фінали сюжету, а відтак і мораль – різні. Герой Гоголя гине, бо не зміг перенести втрату шинелі – омріяної мети і сенсу його буття. Маленька людина виростає у велику трагічну фігуру. А що відбувається в психіці маленької людини, коли її мрії здійснюються, та ще в гіпертрофованих розмірах? Герой Акутаґави очманів, уздрівши ряд казанів з кашею. Над зусилля не здолав навіть одного. І мрія зникла, як сенс буття. Залишився лише жаль за втраченою мрією, та згодом зник і жаль.