Ирэн Роздобудько - Перейти темряву

От якби знати, як його нейтралізувати. Чому вона, Марта, така безграмотна, коли справа стосується будь-якої техніки? Це ж має бути елементарно! У всіх уже давно є мобільні телефони. І всі кажуть, що це дуже зручно. І тільки вона не може наважитися посадити себе на цей «короткий повідець». Не бачить у цьому ніякого сенсу – однаково телефонувати немає кому.

А якщо порадитись із Андрієм? А що тут такого? Чудовий привід! І досить серйозний. До того не було жодного. Навіть пральна машина не псувалась.

Можливо, сьогоднішня пригода зі слухавкою не випадкова – можливо, небо дає шанс налагодити колись дружні-подружні стосунки, почути голос, розповісти про себе? До кого ж іще вона може звернутися? Не пояснювати ж Танці, що поцупила чужу річ!

Марта скочила з канапи. Раптом у неї не лишилося номеру його нового помешкання! Вона з хвилюванням почала ритися в старому записнику. Ось він, є! Записаний олівцем зі слів спільного товариша, якого зустріла на вулиці рік тому. Марта вже не боялася, що хтось помітить її сльози. Згадала, як невимушено й весело запитала тоді в Сашка: «Ну, як там мій колишній, бачишся з ним?» та навіщось виманила в нього цей номер… А потім ніколи не могла набрати ці цифри…

Що ж, час минув, можна скористатися нагодою. Але палець зрадницьки зупинявся на останній кнопці. Нарешті їй вдалося подолати хвилювання.

– Слухаю!

У цієї миті Марті здалося, що справа в неї мізерна, безглузда та схожа на брехню, що ніяких жахливих повідомлень вона не чула, що все це маячня й гра її хворої уяви, а єдине, що було правдою, – бажання почути це спокійне «слухаю» і… натиснути на відбій.

– Слухаю, – повторив Андрій.

Марта наважилася відгукнутися.

– Це я, – вона намагалася говорити швидко, аби він зрозумів, що в неї дійсно важлива, невідкладна справа, яку може вирішити тільки він. – Вибач, що турбую, але мені треба порадитися…

І розповіла все, що відбулося сьогодні, починаючи з самого ранку, періодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»

Марті хотілося бути тактовною, дати зрозуміти, що вона дещо про нього знає й не збирається викликати ревнощі його нової подруги. З другого боку, цим питанням вона підкреслювала, що тепер він – не вільний. А точніше, не настільки вільний, аби не звітувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед іншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.

– Так… – замислився він після її тиради, – ти мене, як завжди, дивуєш. Якщо нічого не вигадуєш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвінок, подивись на екрані номер абонента – він має висвітлюватись. По-друге, на задній панелі апарата є порожнина для сім-карти. Відкрий, витягни її. Запам’ятала?

– І що далі?

– Нічого. Згодом купиш собі новий пакет і користуватимешся. Це все, що ти хотіла запитати?

– Так…

– Тоді бувай!

У слухавці залунав відбій.

От і все.

Марта уявила, як, поклавши слухавку, він незадоволено пояснює Тій, Котра Поруч, що говорив із жінкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (і це було зрозуміло з його спокійного голосу), із жінкою безпорадною й неврівноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), із тією, про яку не варто говорити («Ти в мене – найкраща!»)…

Марта сама не помітила, як механічним рухом натисла кнопку мобілки, яка ось уже кілька секунд знову награвала тривожну мелодію.

Зміст чергового повідомлення дійшов до неї після того, як вона з огидою вимкнула невідомого абонента: «До тебе, дівчинко, вочевидь, нічого не доходить… Що ж… Зробимо інакше: невдовзі збиратимешся на похорон своєї матусі. Я не жартую! До речі, там і зустрінемось. Ти ж не зможеш не приїхати».

О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, відкрила отвір, підділа нігтем тонку пластинку. Спочатку хотіла викинути її в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватної шухлядки. І зітхнула з полегшенням: тепер ця клята машинка більше не заграє до неї своє адажіо! Усе скінчилося.

Можна розслабитися й більше ніколи не згадувати про неприємну пригоду. А гарненьку слухавку зберегти, як талісман. Усе ж таки це непорозуміння дало змогу звернутися до Андрія, почути його голос. Мобілка знадобиться колись пізніше…

Поки що можна буде викладати її на столик у кав’ярні, як це роблять «ділові жінки».

Так, для підвищення самооцінки…

…Незважаючи на те, що мобілка більше не озивалася, заснути цієї ночі Марті так і не вдалося. Нав’язливі питання лізли в голову – хто вона, ця жінка, чому її так наполегливо розшукують? Можливо, це зовсім не жарти, не залякування покинутого чоловіка, а щось набагато серйозніше? Якби та роззява не загубила телефончик, вона вже щось зробила б, щоб уберегтися самій чи застерегти матір від чоловіка-психопата.