Марина Троян - Обліковець

– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.

Чомусь я думав, що маю починати з чистого аркуша, а мені підсовують чиїсь недоробки. Я що – нижча каста? Чому мені не можуть виділити немовля?

– А з чого ти взяв, що вам «виділяють» немовлят? – не змусив довго чекати реакції Сорой. – Вам виділяють «не дітей» – осіб від вісімнадцяти років. А щойно якраз і одній, і другій, – він знову показав на дівчат, – стукнуло по вісімнадцять.

З наділених тілом істот у цій кімнаті при ясному розумі залишалося, мабуть, лише немовля. Воно принаймні виконувало все, що від нього очікували, чого не скажеш про всіх інших. Міла й далі насолоджувалася непритомністю. Поля чи спала, чи просто вдавала, щоб її не займали. Лейла, обмиваючи й закутуючи дитину, нічого більше не чула й не бачила. Хоча на порозі товклося двоє прибульців, яких варто було помітити одразу.

Середнього віку жінка з фарбованим начорно волоссям і з не менш фарбованим обличчям, зайшовши у двері, спочатку ошелешено скрикнула, потім почала щось причитати про «нечисть» і «твою мать». Зайченко Надя – Мілина і Полина мати – не впізнала свою хату. Як не впізнала і чорняву дівку, що чаклувала над немовлям у Полі в ногах, поки сама Поля на пару з Мілою валялися непритомні.

– Чортова циганка! – кинулася вона з кулаками на Лейлу, яка нічого не встигла збагнути й тільки глянула з-понад дитини безтямними очима. – Що ти з ними зробила? – Мала на увазі доньок. – Що ти робиш із нею? – Показала на акуратно закутану дитину в усе ще брудних руках замурзаної кров’ю Лейли. – Господи, воно ж усе синє! Що ти з нею зробила, бісова порода?

Вусатий чолов’яга, який спочатку нерішуче товкся біля дверей, вирішив і собі взяти участь у «полюванні на відьом». Поки жінка виривала в Лейли з рук дитину, він, заразившись сліпим обуренням, рішуче вхопив «відьму» за рукава.

Лейлі вистачило секунди, аби струсити із себе вусатого дядька й без зайвих пояснень вискочити в коридор.

Хіба ж тут щось поясниш? Циганка – цим усе сказано! Знову війнув солодкий голодний вітерець. За п’ять секунд за нею бахнули двері в сінях.

Жінка підійшла до дивана й почала термосити Полю.

– Доню, отямся! Мама повернулася. Вставай, дядя Боря відвезе тебе з дитятком у лікарню.

Дядя Боря допоміг поспіхом одягненій Полі підвестися з дивана й потягнув до виходу, де за воротами чекала не заглушена «Нива». Мати однією рукою тримала дитя, іншою підстраховувала дочку, щоб та не впала.

Скреготнув замок у дверях. На вулиці дужче загурчав мотор. Поступово затих.

Про непритомну Мілу на підлозі ніхто й не згадав.

– Ну що, вибрав уже? – підганяв мене Сорой. – Часу не так багато. Ще трохи повагаєшся, і в тебе з-під носа потягнуть і одну, і другу.

Я ніяк не міг вибрати, бо не знав, за якими критеріями можу розпізнати саме «мій» варіант. На що звернути увагу зараз, щоб мати менше клопоту потім? Нарешті я здався і вибрав, на мій погляд, найлегший шлях: узяв тихішу. Мені тоді здалося, що зі скромною й милою Мілою матиму менше проблем. От ідіот!

Я підійшов до дівчини, яка вже починала приходити до тями, поклав руку їй на лоба й заплющив очі – треба починати знайомство.

Але перед тим устиг помітити, як за спиною в Сороя майнула біла тінь і зникла у вікні.

Тієї ночі на верхній околиці села Розлоге було напрочуд тихо. Буря вляглася, сніг завмер там, де встиг притулитися, а зорі на небі можна було побачити навіть тверезим оком. Як на диво, інших очей у цьому місці сьогодні не показувалося. Незважаючи на те, що тут живе іменинниця і можна було набитися на могорич.

Коли Лейла зайшла до хати, Шрам уже спав. У хаті, як завжди, усе було розкидано, але в цьому безладі пізнавалася тільки одна рука – Шрамова. Навіть маючи привід, він би ніколи не привів гостей за відсутності господинь – був уже навчений.

Після пригоди в Зайченків Лейла навмисно додому відразу не пішла – не бажала нікого бачити, а тим більше Шрама. Не хотіла споглядати гармидер, який був невід’ємним Шрамовим супутником, не хотіла вислуховувати його виканючування могоричу за її день народження, не хотіла глянути на нього і знову втаїти в собі те, що вона про нього думає. А також не хотіла, щоб він бачив її. Отакою розкислою, розм’яклою і вразливою.

Уперше ярлик, який на неї наліпили, ранив Лейлу, коли вона прийшла до першого класу сільської школи.

Дівчина погано пам’ятала свої попередні місця проживання, але при спробі щось пригадати з тих дошкільних часів перед очима спливали картини сільських околиць: кілька хат десь віддалік, межовані клапті городів з одного боку та ліс, пустир або сміттєзвалище – з іншого. Лейла не могла згадати своїх бабусь і дідусів, тому до школи була впевнена, що їх видають дітям у магазині за талонами, і якщо талона не маєш, то бабусю не отримаєш. Навіть тоді дівчина була достатньо кмітлива, аби збагнути, що в усякому разі батька мусили їй видати і без талона, тому мамі нічого іншого не залишалося, як зізнатися, що батько в неї є. Він працює далеко-далеко на полюсі – рятує білих ведмедів.