Ніна Фіалко: Дві обручки

Нарешті дівчина побачила групу людей в одностроях армії УПА, і серце кров’ю залилося. Старенькі немічні чоловіки приїхали з далекої Галичини й Волині, аби ще раз продемонструвати перед усією Україною своє право бути визнаними захисниками Української держави нарівні з ветеранами усіх воєн. Не так уже й багато за те, що пережили… Та політичний шабаш триває – і йому байдуже до людських доль.

Тим часом сонце невмолимо піднімалося вгору і не по-весняному припікало. Свічки на каштанах дружно розгорнули свої пелюстки і ніби приготувалися до параду. Вже вкотре вони ставали очевидцями мирних демонстрацій, а свідками тих буремних літ є тільки ці сиві немічні ветерани та сторінки неправдиво висвітленої історії. Останніми роками каштани бачать різні збіговиська людей, яким набридло мирне життя. Якщо не маємо сили на війну з іншими народами, то давайте зведемо лобами хоч своїх, нехай повиривають трохи волосся з чубів одне в одного, а провокатори стануть збоку і подивляться, хто кого переможе: землероби з Заходу чи промисловики зі Сходу. Посіяти між людьми розбрат легко – щоб потім оголосити себе миротворцем і припасти до корита, бо де двоє б’ються, там виграє третій.

Слава вже шкодувала, що не домовилася зустрітися з Арсеном заздалегідь. Можна було прогулятися по Володимирській гірці, помилуватися квітами, висадженими на клумби дбайливими руками квітникарів. Ще хотіла дівчина подивитися, чи розцвів бузок, бо він навівав теплі спогади про домівку. Під балконом їхньої квартири в Тернополі ріс великий кущ бузку. Бабуня все кликала: «Славочко, йди подихай ароматом бозу, такого ніде нема, як у нас!» Чому їй здавалося, що наш особливий, адже подібні кущі можна було побачити біля багатьох будинків? У бабусі Ксені завжди на тумбочці стояв одеколон із запахом бузку, і вона натирала ним коліна, казала, що дуже помічний.

Слава вже кілька разів набирала номер мобільного телефону Арсена, але апарат сухим голосом повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. І де це можна бути в такий день, коли свято і надворі чудова погода? «Мабуть, відсипається і відімкнув, аби його не турбували», – подумала Слава і повернула в бік Володимирської гірки. Широкою обсадженою кущами бузку доріжкою прогулювалися пари, на лавах з газетами в руках дрімали пенсіонери, бабусі вигулювали пустотливих онуків… Одній прогулюватися по людному парку було якось ніяково, і Слава повернула до тролейбусної зупинки.

Минув день, а Арсен так і не з’явився. Мобільник уперто не відзивався. Чого тільки не передумала дівчина! Різні здогади лізли в голову: може, потрапив у якусь аварію, а вона нічого не знає і нічим не може допомогти; гірше, якщо вчинив бійку і сидить у міліції…

Щоб швидше плинув час, Слава заходилася мити вікна у кімнаті. З осені їх не торкалася жіноча рука, і через них будинки виглядали, ніби з туману. Комендант гуртожитку вже кілька разів нагадував, але дівчата з різних причин відкладали цю брудну роботу на невизначений день. То перед святами не хотіли манікюр псувати, то вихідний був холодний, то ще якісь відмовки… Хто не хоче працювати, той завжди знайде причину, щоб від праці ухилитися.

Вже й вікна засяяли прозорими шибками, і підлога висохла, а час ніби зупинився. Раптом постукали у двері. Слава зірвалася з місця і кинулася відчиняти. На порозі стояв розхристаний Арсен. Лице з правого боку було заліплене пластирем, а на чолі виднілася замазана зеленкою продовгувата подряпина.

– Господи, що це з тобою? Ти куди вляпався?! – зойкнула дівчина, пропускаючи хлопця до кімнати. Вона підвела його до вікна і стала роздивлятися рідне обличчя, миле їй навіть із синцями. – Хто ж це посмів тебе так розмалювати? Арсенку, не примушуй мене далі страждати! Що трапилося? Давай я тебе кавою почастую, а ти мені все розкажи, – посміхнулася дівчина, обнімаючи коханого.

Хлопець ніколи не хизувався перед дівчиною, у який спосіб він заробляє на життя. Якби Слава вчилася з ним в одній групі, то давно здогадалася б. Уже протягом двох років у виші існувала група студентів з різних факультетів, які наймалися мітингувати за ту чи іншу партію. У групі були організатори і посередники, які могли за кілька годин зібрати студентів на мітинг. Спочатку затуляли обличчя невеличкими хустками, а тепер уже навіть цього не роблять. У цій ситуації тільки одне сприймалося серйозно: вчасно отримати обіцяну винагороду. Хлопці ніколи не переймалися суттю і доцільністю тих заходів, бо вважали, що організатори не з бідних, мають гроші. Тож нехай трохи поділяться своїми статками з народом. Викладачі також були зацікавлені в таких заходах, бо ніколи не дорікали студентам за пропуски. І навіть заохочували до цього. У таких викладачів студент отримував мінімум знань, але щедро розраховувався «зеленими» під час здачі заліків. Ніхто ніби не скривджений, але яку людину і якого спеціаліста формував вищий навчальний заклад – цим ніхто не переймався. Отримані випускниками дипломи все частіше пролежували в шухлядах, бо працювати за фахом з недоотриманими знаннями вдавалося лише одиницям. Студенти продовжували жити у віртуальному світі, дедалі більше віддаляючись від реального життя. Про їхній добробут дбали батьки, а вищі навчальні заклади не давали ні путівки в життя, ні міцних знань, не формували правильного державницького світогляду в молодих людей. Кожен викладач вишу мав свій погляд на події, що відбувалися в країні, але не поспішав відверто про нього заявляти. На Заході прищеплювали любов до України, а на Сході не сприймали всього українського. У Центрі ж усе це змішувалося, і багато молодих людей на розбіжностях у політиці заробляли на хліб, мотивуючи це тим, що гроші не пахнуть. А чи справді гроші не мають запаху – це вони відчують згодом, коли почнуть самі заробляти.