Ніна Фіалко: Дві обручки

– Ви йдіть, дівчата, я й справді сьогодні не в формі. Голова болить, тож якраз буде нагода спокійно відпочити від гармидеру, – відмовилася остаточно Слава.

Подруги ретельно підфарбувалися, покрутилися перед дзеркалом, милуючись кожна собою, і побажали Славі гарного сну. Дівчина зачинила двері на ключ, намочила ганчірку і протерла підлогу, бо так натоптали й насмітили в кімнаті, що бридко було ступати. Потім узяла книжку, яку не встигла дочитати у поїзді, й залізла під ковдру. В гуртожитку не палили – і через шпари у вікнах пробирався неприємний холод.

Перед очима швидко пробігали сторінки роману, в якому герої знайшли свою долю, кохання перемогло, а зло, як завжди, було покаране. Перегорнула останню сторінку, поклала книжку на тумбочку і стала гортати сторінки свого життя, зовсім не такого, як у книжках. У кожної людини воно своє, і з кожного можна писати роман.

…Після новорічної зустрічі Арсен зі Славою часто зустрічалися, і обоє відчували, що їх вабить одне до одного чимраз більше. Вони могли годинами розмовляти ні про що і не набридали одне одному. Дівчина рідко приймала запрошення навідатися до бару чи ресторану, натомість пропонувала ознайомитися з якимось музеєм або відвідати виставку. На відміну від інших дівчат, Слава не палила і не надто жалувала спиртне, навіть на забавах. Спочатку Арсен гадав, що вона не від світу цього, – надто вже відрізняється від інших дівчат, але саме це його найбільше й вабило до неї. Хотів переконатися, чи вона й справді не така, як інші, чи це враження оманливе. Слава не була красунею, мала звичайну на перший погляд зовнішність. Широкі брови, подаровані батьками, дівчина навіть не пробувала вискубувати, як це робили, стадно слідуючи моді, її подруги. Рівний витончений ніс і озерця карих очей надавали її обличчю шляхетності. Що найбільше вражало людей, які з нею спілкувалися, – це погляд: пронизливий, сміливий, від якого не можна було заховатися і, дивлячись в очі, обманювати. Арсен ішов до Слави, ніби до сповіді, хоч вона ніколи не випитувала подробиць його життя. Вона поводилась вільно, але не дозволяла переходити межі. Арсен дивувався сам собі, що ще ні разу не спробував затягти її до ліжка. Не тому що вона йому не подобалася, а тому що перед нею треба бути чесним і відвертим. Хлопець ще не був упевнений, що хотів би пов’язати свою долю саме з нею, тому й не квапив події, після яких, може, замучила б совість. Дівчат до ліжка є багато, а для життя знайти важко. Чимало знайшлось би готових на будь-що, аби лише розважитись «на дурничку». Та для життя хотів такої, за яку не треба було б боятися, що її переманить інший, з тугішим гаманцем.

Арсен не поспішав розповідати Славі ні про свою родину, ні про те, звідки у нього беруться гроші для безбідного – принаймні як для студента – життя, аж поки не настало 9 Травня.

Цей день знають усі громадяни, але святкують уже не всі. Молодь відсторонилася від нього, хіба що рада зайвому вихідному дню, який можна гарно провести на природі. Та для старшого покоління це особливий день, час спогадів і зустрічей із друзями, ветеранами Великої Вітчизняної війни. Щороку живих свідків тієї трагедії стає менше, і донести правду до людей стає все важче.

Подруги з кімнати, скориставшись довгими вихідними, роз’їхалися по домівках, бо вони мешкали недалечко від Києва, а Слава залишилася сама. Зранку зателефонувала бабуні до Тернополя, хотіла привітати зі святом, але та сухо відповіла: «Це не моє свято. Піди на Хрещатик і підтримай наших, якщо можеш…» Слава знала, що її бабуня під час війни була медсестрою і зв’язковою УПА, потім була засуджена радянською владою на десять років воркутинських таборів. Удома про це згадували дуже рідко, і то пошепки, щоб ніхто не чув. Біографію дідуся й бабусі дівчина приховувала у школі й перед друзями. Тут, у Києві, її тим більше ніхто не зрозумів би, тому вона ніколи не розповідала про свою родину.

Слава швиденько зібралася й вийшла з гуртожитку. Тролейбус довіз пасажирів тільки до площі Перемоги, і водій повідомив, що далі дорога перегороджена, бо проходять святкові мітинги різних угруповань. Колись на Хрещатику проводилися військові паради, тепер святкували набагато скромніше. Яка партія хотіла нагадати про себе, та й виводила людей на Майдан. Президент випивав з ветеранами сто грамів фронтових, заїдав солдатською кашею, яку куштував, мабуть, лише на день Перемоги. Цього дня зверхник, як завжди, запізнювався, і все відбувалося не за підготовленим сценарієм. Першою Слава побачила групу людей із червоними комуністичними прапорами і транспарантами в руках. Червонопрапорні скандували: «Не пустимо на Хрещатик воїнів УПА – зрадників українського народу!» Славі стало боляче за вояків повстанської армії, бо якщо в них такі погляди на життя, як у її бабусі, то зрадниками вони не можуть бути. Вдивлялася в колону й не бачила у ній молоді. За що люди на Хрещатику так не люблять воїнів УПА? Чим ці старенькі вояки завинили перед ними? Не про кишеню ж власну дбали чи про владу – держави української прагнули.