Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Дивне місце — дорога. Одного серпневого дня я петляв собі й петляв, а тоді підняв очі — аж тут ти йдеш по траві до моєї автівки. Озираючись у минуле, я розумію, що інакше й бути не могло. Я називаю це високою ймовірністю неймовірного.

Тепер усередині мене живе інша людина. Хоч, мабуть, найкраще я зміг висловити це відчуття в той день, коли ми розсталися. Я сказав тоді, що з нас обох ми створили третю істоту, яка з того часу невідчепно переслідує мене.

Не знаю як, та ми маємо зустрітися знову. Будь-де і будь-коли.

Зателефонуй, коли тобі щось знадобиться чи просто захочеш побачити мене. Я миттю примчу. Повідом, якщо надумаєш приїхати до мене. Я чекатиму на тебе завжди. Якщо треба, то всі витрати, пов’язані з перельотом, я візьму на себе. Наступного тижня я від’їжджаю на південний схід Індії, однак повернуся наприкінці жовтня.

Я кохаю тебе,

Роберт

P. S. Фотоматеріали, зняті в окрузі Медісон, вийшли чудові. Шукай їх у «Нейшенел джіоґрафік» наступного року. Або, коли хочеш, дай мені знати, і я надішлю тобі примірник журналу, в якому їх опублікують.

Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове підвіконня й удивилася в чорно-біле фото вісім на десять, що зафіксувало її саму. Тепер їй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тоді, двадцять два роки тому. У тісних вилинялих джинсах, сандаліях і білій майці, з волоссям, що маяло на вранішньому вітрі, вона стояла, схилившись на стовп огорожі.

Зі свого місця біля вікна крізь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досі оточувала пасовище. По смерті Річарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чіпати не можна, усе має лишитись, як є, і відтоді воно зовсім спорожніло й обернулося на трав’янисту луку.

На тій фотографії її обличчя тільки починали борознити перші глибокі зморшки. Робертова фотокамера вловила їх. І все ж Франческа подобалася собі. Її волосся було чорним, а тіло — пишним і теплим. Джинси в міру облягали всі пікантні місця. Але найбільшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жінки, без тями закоханої в чоловіка, що робив знімок.

Його вона теж чітко бачила у плині спогадів. Щороку вона подумки просіювала крізь свідомість картини з минулого, ретельно пригадуючи все, нічого не проминаючи і прагнучи наново закарбувати в пам’яті кожну деталь — так первісні племена передавали свою історію через покоління, з вуст у вуста. Він був худий, високий та цупкий і рухався, наче та трава, граційно, без зусиль. Його сріблясто-сиве волосся цілком прикривало вуха і майже завжди куйовдилося, наче він щойно ступив на землю після довгої морської подорожі під безупинним вітром. Раз у раз Роберт намагався пригладити шевелюру руками.

Його вузьке обличчя, високі вилиці й волосся, що спадало на чоло, ефектно відтіняли світлий погляд блакитних очей, які повсякчас бігали, шукаючи нових сюжетів. Він усміхався їй, кажучи, якою чудовою й теплою вона видається у вранішньому світлі, просив її схилитися на стовп і кружляв з камерою довкола неї, то припадаючи на коліно, то знову зводячись на рівні, а потім ліг горілиць і сфотографував її знизу вгору.

Франческа була трохи збентежена тим, скільки плівки він витрачає на неї, однак їй подобалося, що він приділяє їй стільки уваги. Вона сподівалася, що ніхто з сусідів не виїде на тракторі о такій ранній порі. Хоч саме того дня, правду кажучи, їй було байдуже, що подумають сусіди.

Він знімав, заряджав плівку, міняв об’єктиви та фотокамери, знімав ще й тихо говорив до неї, працюючи. І без упину повторював, яка вона чудова і що дуже кохає її. «Франческо, ти неймовірно вродлива», — казав він. Іноді Роберт зупинявся й просто дивився на неї, крізь неї, навколо неї, в неї…

На фотографії її соски під бавовняною майкою були чітко окреслені. Дивно, але тоді це її зовсім не хвилювало. Ба більше — вона раділа з цього, і її зігрівала думка, що він так чітко бачить її перса крізь об’єктив своєї фотокамери. При Річардові вона ніколи б так не вдяглася. Він би не схвалив такого вигляду. Насправді ж до зустрічі з Робертом Кінкейдом вона взагалі ніколи так не вдягалася.

Роберт попросив її ще трохи вигнути спину і прошепотів:

— Так, так, оце добре. Так і стій.

Отоді він і зробив знімок, на який вона тепер дивилася. Освітлення було ідеальним — Роберт називав його розсіяно-яскравим, — і затвор рівномірно клацав, поки Кінкейд рухався навколо неї.

Він був гнучкий — саме це слово спало їй на думку, коли вона спостерігала за ним. У п’ятдесят п’ять років його тіло було наче суцільний довгий м’яз — м’яз, що рухався з певним напруженням і силою, властивими лише чоловікам, які тяжко працюють і водночас дбають про себе. Роберт розповів їй, що був військовим фотографом і служив на Тихому океані, тож Франческа уявила, як він простує задимленим узбережжям у лаві морської піхоти, з начепленими камерами, одна з яких — біля ока, і її затвор аж розпікся від швидкості, з якою робляться знімки.